Читати книгу - "Карафуто, Олександр Васильович Донченко"

Не виходячи з-за скелі, обидва уважно стежили за кожним рухом невідомого. Його першою турботою було добре заховати човен. Він витяг його на сухе і поволік за каміння. І тут ледве не спіткнувся об тіло Хотти. Мабуть, японець побачив і сліди людей на піску біля мертвого, бо враз зупинився і злякано подивився навкруги. Його очі швидко нишпорили по скелях і камінні, він наче нюхав носом повітря. Покинувши човник, принишк за камінням і вже звідти почав уважно й сторожко озирати кожний кущик і кожну скелю.

— Вийдімо, тату, — прошепотів Володя. — Він боїться нас, а ми його.

— Його вигляд, м'яко висловлюючись, не загрозливий. Ти маєш рацію, ми даремно граємося в піжмурки.

З цими словами Іван Іванович вийшов з-за скелі. Побачивши незнайомих людей, японець сховав голову за великий камінь, але Володя, випередивши батька, вигукнув японською мовою привітання.

Переконавшися, що його схованку викрито, незнайомий встав. Був він низенький і худорлявий, з синцем під оком і кривавою раною на лобі. Босий, у солдатській подертій куртці й штанях захисного кольору з підозрілими плямами, він справляв враження людини, яка тільки що вирвалася з смертельної бійки або ледве врятувалася від страшного лиха.

Іван Іванович і Володя вжили чимало зусиль, щоб заспокоїти невідомого. Він увесь час із страхом поглядав на море й далеку смугу землі, звідки, певна річ, утік. Тільки згодом з його уривчастих слів Володя зрозумів, що це японський солдат, який дійсно утік з-під варти.

Довідавшись, що перед ним люди з Радянського Союзу, втікач страшенно зрадів:

— Больсевік? Совєто урусі? — лопотів він, схвильований зустріччю.

Як умів Володя розповів йому про загибель радянського пароплава. Втікач сумно хитав головою і враз, наче щось згадавши, кинувся до свого човна. Він дістав гумовий мішок з водою, рис і рибу, поклав усе це на камінь і запросив до «столу» нових своїх знайомих.

Іван Іванович і Володя по черзі припали до води. Хоч вона тхнула гумою і була дуже тепла, але в ту мить обом здалося, що кращого напою вони ніколи не куштували.

Солдат відчував цілковиту довіру і почав швидко розповідати, допомагаючи собі рухами. Володя зрозумів, що солдата звуть Хагімура, що він кинувся з багнетом на офіцера і чекав суду. Один з товаришів допоміг Хагімурі втекти, приготувавши для нього човен.

Не встиг утікач закінчити, як глянув на море й пополотнів. Вдалині до острівця поспішав білий катер. Незабаром стало чути, як тараторить на ньому мотор. Хоч уже смеркало, але можна було роздивитись, що на катері повно людей.

Хагімура швидко нахилився і почав збирати каменюки. Він зрозумів, що їдуть за ним, і вирішив живим не здаватись. Іншої зброї, крім каміння, у нього не було.

Тут Володя раптом згадав про свою печеру. Кращої схованки не можна було знайти. Він коротко пояснив це Хагімурі й звелів йому бігти слідом. Незабаром юнак повернувся до батька вже один.

— Вони його не знайдуть, — сказав схвильований, важко дихаючи. — Але він не хоче випускати з рук каміння. Коли знайдуть, буде боронитися…

— Правильно, — відповів батько. — За напад на офіцера його однаково присудять до страти. Краще ж померти, змагаючись до останнього зітхання.

Тим часом, вправно обминаючи прибережні скелі, катер причалив до острівця. На берег зійшло з десяток озброєних людей. Вони, певно, були переконані, що втікач сховався саме тут, на цьому острові, бо відразу ж, розсипавшись цепом, пішли вперед.

— Нам нічого не загрожує, Володю, — сказав Іван Іванович. — Японці довідаються, хто ми, і, мабуть, через декілька днів відправлять нас у Владивосток. Отже, ми придбаємо нових знайомих в особі самураїв, і тобі, сину, трапляється чудова нагода перевірити свої знання з японської мови…

Володя не відповідав. Поліцаї натрапили на труп Хотти. Вони швидко впевнились, що це не Хагімура. Офіцер поліції в чорному мундирі віддав короткий наказ, і солдати з гвинтівками та поліцаї з револьверами в руках знову рушили вперед. Вони хутко оглянули човен Хагімури і тут побачили Дорошука з Володею, які вийшли назустріч.

Зметнулись угору гвинтівки. Солдати оточили геолога з його сином і, виконуючи наказ офіцера, швидко обох, обшукали. Знайшли вони тільки паспорт та ще зелений м'яч у кишені Івана Івановича…

Геолог намагався пояснити, що він — радянський учений з загиблого пароплава «Сибіряк».

Офіцер зрозумів.

— «Сибіряк», «Сибіряк», — повторив він і ламаною російською мовою почав питати про босу людину, яка втекла з тюрми на човні і тепер знаходиться на цьому острівці.

— Ви повинні були бачити цього злочинця, — наполягав офіцер.

Володя і Дорошук похитали заперечливо головами.

— Ніякого злочинця ми не бачили, — сказав Володя.

Офіцер з підозрінням подивився на юнака і щось пробурмотів крізь зуби. Володя зрозумів, що це було щось схоже на речення:

— Я не дуже вам вірю і ще взагалі невідомо, що ви за люди…

Солдати ретельно обшукали кожну скелю. Раптом в далечині пролунав постріл. І незабаром Володя побачив Хагімуру, оточеного поліцаями. Руки в нього були скручені на спині і зв'язані ременем. Маленький і метушливий поліцай подав офіцерові білу хусточку. Володя ледве не заплакав — це була та самісінька хусточка, яку він повісив біля входу в печеру і забув зняти. Вона й показала поліцаям місце, де заховався втікач.

Хагімура глянув сумними очима на Володю, на Івана Івановича і проказав:

— Прощавайте… Тепер я загубив свою голову…

Геолог знав тепер напевно, що він з сином потрапив на Карафуто. Була вже ніч, коли катер причалив до пристані. Над морем тремтів білий тонкий серп молодика.