Читати книгу - "Діти капітана Гранта, Жюль Верн"

— Ви змогли б обслідувати головні місцеві ріки, — мовила Гелена.

— Тут немає річок, пані, — відповів Паганель.

— Як немає великих, то маленькі.

— Немає ніяких.

— Тоді струмки, ручаї.

— їх також тут не існує.

— Тоді поцікавтесь лісами, — мовив майор.

— Щоб були ліси, потрібні дерева, а дерев тут немає.

— Чудова країна, що й казати, — зауважив майор.

— Не сумуйте, дорогий Паганелю, — сказав Гленарван, — на розраду вам залишаються гори.

— О, вони тут невисокі й зовсім не цікаві, сер! До того ж їх уже давно досліджено.

— Досліджено? — здивувався Гленарван.

— Его ж. Така вже моя нещаслива доля. Якщо на Канарських островах раніш за мене побував Гумбольдт, то тут мене випередив геолог Шарль Сен-Клер Девіль.

— Та невже?

— Достеменно так, — жалісливим голосом ствердив Паганель. — Цей учений саме був на борту французького корвета “Рішучий”, коли той стояв біля островів Зеленого Мису, і він зійшов на вершину, найцікавішу поміж усіх гір архіпелагу — вулкан на острові Фого. То що ж після нього мені тут робити?

— Шкода, дуже шкода, — задумливо мовила Гелена. — Що ж вам тепер робити, пане Паганелю?

Кілька хвилин Паганель мовчав.

— Справді, вам слід було висісти на Мадейрі, хоч там і немає вже вина, — зауважив Гленарван.

Вчений секретар Паризького географічного товариства так само мовчав.

— Як на мене, я б утримався висідати, — сказав майор таким тоном, наче говорив: “Я негайно зійшов би на берег”.

— Любий Гленарване, — заговорив урешті Паганель, — де ви збираєтесь зробити наступну зупинку?

— О, не раніше ніж у Консепсьоні.

— Хай йому грець! Це мене заведе зовсім у бік од Індії.

— Анітрохи. Як тільки “Дункан” обійде мис Горн, ви почнете наближатися до Індії.

— Щось мене бере сумнів…

— До того ж, — вельми серйозно вів далі Гленарван, — хіба не однаково, потрапите ви до Ост— чи до Вест-Індії?

— Як це так — однаково?

— А так, бо жителі патагонської пампи такі самісінькі індіанці, як і мешканці Пенджабу.

— Он як! — вигукнув Паганель. — Присягаюсь, сер, такий довід ніколи не спав би мені на думку!

— Крім того, дорогий Паганелю, — сказав далі Гленарван, — золоту медаль можна дістати в будь-якій країні; повсюди є що вивчати, досліджувати, відкривати — і в Кордільерах, і в горах Тібету.

— А мої дослідження течії Яру-Дзангбо-Чу?

— Дурниця! Її вам легко заступить Ріо-Колорадо. Ця річка ще мало відома, й географи визначають її на мапах, як кому заманеться.

— Знаю, дорогий мій лорде, трапляються помилки в кілька градусів. О, я не маю сумніву, що на моє прохання Географічне товариство відрядило б мене до Патагонії так само охоче, як і до Індії. Але я про це не думав.

— Через вашу звичайну неуважність.

— А ви не хочете, пане Паганелю, приєднатися до нас? — найлюб’язнішим тоном звернулась до вченого Гелена.

— А що буде з моїм завданням, пані?

— Попереджаю вас: наш шлях лежить через Магелланову протоку! — зазначив Гленарван.

— Любий лорде, ви — спокусник!

— Додам, що ми відвідаємо порт Голоду!

— Порт Голоду! — вигукнув француз, атакований з усіх боків. — Порт, уславлений в усіх географічних літописах!

— Зміркуйте й те, пане Паганелю, — не вгавала Гелена, — що, взявши участь в нашій подорожі, ви звеличите поряд з Шотландією також і Францію.

— Так, безперечно!

— Географ став би дуже в пригоді нашій експедиції, а що є в світі прекрасніше за служіння науки людству й людяності!

— Чудові слова, пані!

— Послухайте мене: скоріться випадкові долі чи швидше волі провидіння так, як зробили ми. Воно послало нам цей документ, і ми вирушили в дорогу. Воно привело вас на борт “Дункана” — то не кидайте ж його!

— Хочете знати, мої славні друзі, що я думаю? Мені вдається — вам усім дуже хочеться, аби я залишився!

— А ви самі, Паганелю, нічого в світі так не бажаєте, як залишитися! — відказав Гленарван.

— Ще б пак! — вигукнув географ. — Але ж я боявся вдатися настирливим.

На борту яхти всі зраділи, почувши, що Паганель залишається. Роберт так нестримно кинувся йому на шию, що шановний секретар Географічного товариства ледве не впав горілиць.

— Жвавий хлопчина, — мовив він, — я навчатиму його географії.

Отож, зважаючи на те, що Джон Манглс узявся зробити з хлопця моряка, Гленарван — хороброго мужа, майор — вольового юнака, леді Гелена — добру й благородну істоту, а Мері Грант — учня, вдячного таким навчителям, — з Роберта мала вийти згодом виняткова людина — сама досконалість.

Швидко навантаживши вугілля, “Дункан” покинув ці невеселі місця й узяв курс на захід. На хвилях течії, яка проходила повз береги Бразілії, гнаний дужим північним вітрбм, він перетнув екватор і 7 вересня опинився у Південній півкулі.

Подорож минала без жодних прикрощів. Всі сподівалися на повний успіх експедиції. Імовірність знайти капітана Гранта, здавалось, щодня зростала. Чи не найбільш упевнений у цьому був капітан “Дункана”. Його