Читати книгу - "Українське Січове Стрілецтво (визвольна ідея і збройний чин), Степан Ріпецький"

для військового навчання. А на основі міністерського розпорядку кожне стрілецьке товариство мало право домагатись від військової влади одного кріса до військового навчання на кожних 10 членів. Польські стрілецькі товариства масово користали із цього права, і ми бачили вправи цілих батальйонів польських стрільців, – озброєних австрійськими крісами. Багато подань українських стрілецьких товариств на видачу зброї для військових вправ, військова влада, на основі неприхильних інформацій польських старостів – відкинула.

Стрілецькі товариства вирішили власним коштом здобути зброю. Деякі товариства, як Січові Стрільці ІІ у Львові, взагалі не старались дістати зброю за посередництвом польських старостів, а прямо закупили за власні фонди кріси для своїх членів. Те саме зробила стрілецька організація в Бориславі і інших містах. Лиш деяким стрілецьким товариствам удалось видістати від влади невелику кількість крісів до вправ.

Вся внутрішня праця стрілецьких організацій здійснювала в міру спроможности основну вишкільну програму піхоти тодішньої армії та була побудована на її організаційно-виховних засадах. Цілий ряд кваліфікованих резервових старшин і підстаршин творили інструкторські кадри. Пристyплено до творення доволі тяжкого діла а саме: творення української військової термінології, яка в нас не існувала і треба було починати її від основ. Приготовляються фахові військові підручники, оригінальні або перекладні, циклостилеві брошурки і солідні друковані книжки, як напр., «Правильник піхотинців», що під час війни служив як основний підручник вишколу піхоти. Скільки мовних, стилістичних, термінологічних труднощів треба було побороти, щоб у тому часі написати таку книжку? Організується цілий ряд різних військових курсів у Львові й на провінції, теоретичних і практичних. Відбуваються постійні вправи впоряду, польової служби, маршів, стріляння, бойової тактики. В околиці Львова та в різних місцях Галичини переводиться більші бойові вправи при участі багатьох стрілецьких сотень. Найбільші такі масові вправи відбулись у грудні 1913 року під Сокалем, на Валявці, з нагоди свята в честь І.Богуна, – під командою резервових офіцерів: О.Семенюка, кошового Повітової Січі вСокалі, пізнішого сотника УСС і О.Демчука. На вправах цих був присутній також голова Українського Січового Союзу Д-р К.Трильовський.

Оформлюється також зовнішній вигляд членів стрілецького руху. Замість січових лент, сокільських одностроїв, історичних козацьких одягів, шапок зі шликами, жyпанів і шараварів та вишиваних сорочок – перший раз в українській історії твориться зовсім новий військовий однострій новітнього українського вояка, за зразком існуючих европейських армій, достосований до бойових завдань українського стрільця.

Бажанням стрілецького проводу та всіх тодішніх Січових Стрільців було якнайвиразніше відрізнитись своїм зовнішнім виглядом умундурування та краскою стрілецького однострою – від займанницької австрійської армії. За зразком деяких західньоевропейських армій прийнято за проєктом Лева Лепкого для стрілецьких одностроїв особливу краску, зближену до оливковобронзової (кгакі). Усталено також оригінальну форму стрілецької шапки, т.зв. «мазепинку», яка зберегла на переді елементи народної і гетьманської шапки в виді характеристичного вирізу. Стрілецька шапка «мазепинка» стала від того часу знаменним вкладом в українську національно-військову традицію та як зовнішній історичний символ нашої національної самобутности прийнята була нашим народом як невід'ємний елемент української культури. Сокільські стрільці носили шапку англійського зразку.

Це була надзвичайна подія в житті молодого юнака, коли він вперше вдягнувся в однострій українського стрільця, коли серед байдужности та незрозуміння нашим громадянством значення стрілецького руху та при ворожому відношенні до нас польського окруження – з гордою свідомістю він маніфестував свою приналежність до відновленого, новітнього українського січового війська та своє тверде рішення боротись за вільну Україну. А коли на вулицях Львова та інших галицьких спольщених міст почали появлятись маршові колони Січових Стрільців з бойовою піснею на устах та з модерною зброєю на раменах, коли із підміських військових стрільниць, щораз то частіше давались чути густі стріли українських бойовиків, які пильно і завзято учились вживати зброї, – з тою хвилею мусів початись глибокий перелім в душі кожної свідомої української людини. Це вже не вічеві резолюції, не січові чи сокільські вправи топірцями, не парляментарні промови в справі одної гімназії чи театральної субвенції маніфестутали та голосили наші національні домагання. Це вже іншою мовою та іншими аргументами заговорила про наше право, мов з-під землі виросла, нова українська сила, сила забутої світом нації, ті найсміливіші та найенергічніші, що взяли на свої плечі ініціятиву і відповідальність повести боротьбу за визволення свого народу новими шляхами та успішнішими методами.

Серед напруженої праці почав стрілецький рух з кожним місяцем здобувати собі щораз то більшу прихильність і зрозуміння серед широких кіл українського громадянства. Голоси критики та сумніву почали стихати. Консервативна думка та рутенське недовір'я до нових, революційних ідей зникали.

Шевченківське свято у Львові – маніфестація української сили

Вибух світової війни та збройний зрив УСС – попередила велика духова маніфестація всього українського народу, загальний підиом гарячих національних почувань та вияв всеукраїнської солідарности з нагоди столітніх роковин уродин Тараса Шевченка. Як велика і широка українська земля – від початку 1914 року ціле наше культурне й політичне життя, всі наші організаційні зусилля, вся енергія наша – були зайняті справою всенародного відзначення цього великого національного свята. Зокрема на окупованій Росією Україні, де державна влада самопевно виконувала свій смертний присуд над українським народом, – заворушилась широка українська маса, щоб віддати належну честь своєму пророкові, щоб заманіфестувати свою любов до невгнутого борця за права поневоленого народу. Усюди, по селах та містах, творилися Шевченківські комітети, в Києві готувалися поставити величавий пам'ятник генієві України, вся преса була переповнена відомостями з усіх сторін України про масові приготування до Шевченківських свят. Геніяльне Шевченкове слово робило своє діло. Мільйони пробуджувались до національної свідомости.

Білий цар настрашився. Як його попередник Микола І знищив фізично Шевченка, так тодішній Микола ІІ вирішив вбити Шевченкового духа, заглушити його революційне слово, затерти в пам'яті українських мас світлий спогад про цього легендарного народного героя. Цар побоявсь привиду Шевченка та його громового голосу: «Вставайте, кайдани порвіте!» Він не забув про пророчі слова поета, що «царя до ката поведуть». І знову вжив старої зброї московських царів проти України. Видав указ про заборону публічного святкування народин Шевченка. Заборонено поставити та відкрити в Києві пам'ятника Шевченкові, сконфісковано та знищено сотні тисяч «Кобзарів», заборонено відправляти по нім Богослуження в церквах, в пресі конфісковано статті про Шевченка. Могилу Шевченка обсадила озброєна сотня московської поліції. Але в дні ювілею весь український народ був цілою душею при Шевченковій могилі, а українське студентство, молодь