Читати книгу - "Відважні, Олександр Ісаєвич Воїнов"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Юренєв глибоко затягнувся димом.
— Мені пощастило, — сказав він. — Поблизу був якийсь хлопчисько. Він допоміг мені одірвати дошку в паркані, проліз у двір спочатку сам, а потім і мене втягнув.
Мейєр зацікавився:
Он як! То ви мали союзника?
Так, і дуже активного.
— Хто ж він такий? Хто його батьки?
— Як мені вдалося з'ясувати, він син недавно страченої Катерини Охотникової!..
— Син Охотникової? — здивовано підвів брови Мейєр. — Що ж він робив у дворі Боргова?
— Борзов йому дядько… Двоюрідний брат батька…
— Он як? Ви повідомили мені цікаві новини! І дядько любить свого племінника?..
— Цього я не знаю, але зате знаю інше…
— Що саме?
— Племінник ненавидить дядька…
— Ненавидить? За що?..
— Він вважає його зрадником. І не може йому простити, що той мене видав.
Мейєр промовчав. Здавалося, він був зворушений:
— Хлопчаки — завжди хлопчаки! Вони сповнені благородних поривань… Очевидно, ваш рятівник зовсім не поганий хлопчина?
— Так, — втомлено посміхнувся Юренєв, — цей хлопчина не з боязких. Скільки ж йому років? Років тринадцять-чотирнадцять…
Мейєр зітхнув:
— Що ж, хлопчик залишився сиротою — куди ж йому було йти, як не до свого дядька. — Він побарабанив пальцями по краю стола. — Але дивно, на допиті Охотникова сказала, що родичів у неї в місті немає!.. Чому ж вона приховала Борзова?
Юренєв поправив волосся, що лізло в очі:
— Це не дивно — відтоді, як він пішов до нас працювати, всі від нього відмовилися.
Мейєра мимоволі покоробило це «до нас», сказане спокійно і побіжно, але яке немовби поставило знак рівності між ним і Юренєвим.
Він роздратовано підвищив голос.
— Тим більше! Що ж тоді заважало їй скомпрометувати Борзова в наших очах. Адже, назвавши його ім'я, вона цим самим кидала на нього підозру. А це найкращий спосіб помсти…
Юренєв подумав.
— Мені це важко пояснити. Але я знаю тільки одне: Борзов намагався затримати хлопчину в себе, а той від нього утік.
Мейєр зупинився перед Юренєвим і допитливо подивився йому в очі. Він виробив це вміння — дивитися пильно, наче заглядаючи людині в душу.
— Я не можу зрозуміти лише одного, — сказав він, — ви розповідаєте про цього хлопчиська так докладно, наче вам добре відома його дальша історія. Невже він встиг розповісти вам усе, що сталося з ним пізніше, за той час, коли ви пролазили в дірку паркана?..
Юренєв засміявся: питання справді було гостре.
— Давно я не палив таких чудових сигарет, — сказав він, беручи нову. — Бачте, пане Мейєр, справа в тім, що хлопчик перебуває зі мною.
— Як — з вами? — здивувався Мейєр.
— У підвалі.
Брови Мейєра знову підскочили вгору:
— Як же він туди потрапив?
— Його привів Борзов!
— Власного племінника? Але ж ви сказали, що хлопчисько від нього втік.
— Так… Та він не зміг добре заховатися…
Борзов знайшов його у старого фотографа і привів до нас…
— Для чого ж він це зробив?
— На жаль, мені він цього не пояснив, — посміхнувся Юренєв, — але гадаю, що тут проявилася його службова ретельність.
— Я не хотів би мати такого дядька, — сказав Мейєр. — Що ж, ви прийшли повідомити мені тільки про це?
— Ні, пане Мейєр, — відповів Юренєв, — у мене виник цікавий план.
Мейєр повернувся на своє місце і важко сперся руками об стіл. Він про щось напружено думав.
— У якого фотографа переховувався хлопчик? — запитав він.
Юренєв кивнув головою вбік вікна:
— У того, що працює на базарній площі. Пам'ятаєте, мабуть, — сивий, беззубий дідок. Він любить знімати дітей у човні…
— Здається, я його бачив, — наморщив лоб Мейєр, — а зрештою, не в ньому справа. Розповідайте про план.
Юренєв присунувся ближче до стола і, хоч у кабінеті нікого не було, почав півголосом:
— Бачте, пане Мейєр, я не вірю в те, що хлопчиська залишать в біді.
— Хто? — насторожився Мейєр.
— Друзі Охотникової. Хтось напевне дасть йому притулок.
Мейєр відкинувся на спинку крісла.
— Так! Так! — сказав він. — Цікава думка.
— Але це ще не все, — вів далі Юренєв. — Хлопчисько в розмові кілька разів згадав село Малинівку!.. Воно за п'ятнадцять кілометрів від міста — вбік від шосе…
«Що за чортовиння, — подумав Мейєр, — удруге сьогодні чую про Малинівку!» Але він нічим не видав свого здивування і навіть трохи скептично посміхнувся:
— А що в нього може бути в Малинівці?
— Можливо, хтось його там чекає.
Мейєр задумливо глянув у вікно, на якому лежали м'які промені сонця.
— Ну добре, — сказав він, — ми відпустимо хлопчиська. А де гарантія, що він піде саме туди? Не можна ж його тягнути за руку.
— В тім-то й уся справа! — жваво вигукнув Юренєв. — Треба, щоб він сам тягнув когось за рукав… Мене, наприклад!..
— Вас?!. — Мейєр голосно розсміявся, такою беглуздою видалася йому ця пропозиція. — Ви вже один раз невдало тікали… Якщо вам пощастить це і вдруге, то навіть найбільший дурень зрозуміє, що ви за птах!.. А що, як вас розстріляти? — раптом запитав Мейєр. — Так, так, розстріляти! — Юренєв зблід і відсахнувся. — Потім, уночі, ви вилізете з ями… Ні, звичайно, не мертвий, — похмуро пожартував Мейєр, — і постукаєте у найближчий дім. Вас побачать скривавленого, в самій білизні. Чутка про це одразу ж полетить по місту.
— Ну, а потім куди я піду? — голос
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Відважні, Олександр Ісаєвич Воїнов», після закриття браузера.