Читати книгу - "Голова Дракона, Леонід Михайлович Тендюк"

Провалившись у глибокий шурф, ми несподівано вийшли назовні, до прямовисних, звернутих до океану стін Драконової Голови. За багато днів і ночей знову побачили голубінь неба, сліпуче сонце у вишині.

Океан угомонився. Дрібні післяштормові брижі покреслили його лобате плесо. Він, стомлений, відпочивав, дихаючи вільно й розкуто.

Внизу, між скелями, били по заплеску хвилі. Пахло водоростями й рибою. Політ чайки нагадав про волю. Забажалося, мов крила, розкинути руки — скочити і, будь що буде, попливти до острова.

— Поки долетиш до води — розіб'єшся, — вгадав моє бажання Кім Михайлович. — Висота ж.

— А там течії затягнуть у водокрут, не дадуть опам'ятатися, — докинув Заєць.

— Твій задум і наміри, Васько, — пояснив командир, — на крайній випадок, коли вже спробуємо все можливе й неможливе і в нас не залишиться вибору.

Я погодився з товаришами, хоч не терпілося (як, до речі, і їм) швидше вирватися з клятої пастки.

Чи доведеться знову відчути дотик нагрітої сонцем палуби «Садка»…

Думки ці не давали спокою, піднімали рій спогадів і кликали, кликали діяти. Та ми й так не сиділи. Відколи нас викрали з батискафа, щоразу пробуємо втекти, але задуму здійснити поки що не вдалося.

Кажуть, людина живе вірою й надією. І це справді так. Бо якби ми втратили останнє, що нам залишилось, — віру у свої сили, надію на те, що ми не одні,— адже товариші на «Садку», безперечно, нас шукають, — хіба б тоді можна було боротися за кожну мить життя на цій страшній Драконовій Голові!

Отже, буря вщухла. Високо в небі пломеніє сонце. Післяштормові хвилі, мертві брижі, переливалися, нагадуючи горбоспинних химер.

З океану віяв лагідний вітер. Ще недавно він піднімав багатометрові хвилі, люто кидав їх у безвість, а тепер, присмирілий, не міг навіть поморщити воду.

Над Драконовою Головою ширяли мовчазні буревісники. Серед карнизів чайки збиралися у пташині базари.

— Кіме Михайловичу! Альфреде! — радісно гукнув я. — Погляньте…

На уступах скель біліли покраплені ластовинням яйця, а поряд, у заглибинах, виблискувала вода.

Рятівна, жадана волога! І ми, ставши навколішки, заходилися пити.

— Що не кажіть, а всевишній про нас дбає, — втамувавши спрагу, мовив геолог. — Дощова, прісна водичка — чого іще треба! А на закуску — чаїні яйця. От екзотика так екзотика!

— Йди, Васько, назбирай яєць, — порадив Кім Михайлович.

Мов на щаблі, ступаючи на гостроребрі виступи, я поліз до пташиних гнізд. Наполохані чайки зграєю закружляли над головою.

Яєць було так багато, що вистачило б нагодувати сотню людей. Серед дрібних, чаїних, траплялися синюваті — великі.

— Брати і їх? — запитав, показуючи в простягнутій руці знахідку.

Заєць вихопився з відповіддю:

— Бери, да Гама, бери! То яйця альбатроса. Вони, запевняв мене знайомий орнітолог, дуже смачні.

— Гаразд, назбираю і альбатросових, — погодивсь я, але тієї ж миті спохватився. — Стривайте, а куди їх класти? На мені ж лише труси.

— Ха! — розсміявся Альфред. — Про це ми не подумали. А й справді — куди? — забідкався він.

— Не сушіть голови! — озвався Кім Михайлович. — Голому нікуди класти. Ось ти і кидай, Васько, а ми будемо ловити.

Однією рукою тримаючись за скелястий виступ, я другою почав метати «м'ячі». Хлопці старалися їх не пропустити: підстрибуючи, ловили яйця на льоту.

Та раптом Заєць на мить заґавився. Бах-барарах!

— Гол! — від радості не тямлячи себе, заволав я. — Один нуль на мою користь.

— Удар непоганий, — погодився Кім Михайлович, стримуючи посмішку.

А Заєць тим часом, нахилившись, протирав засліплені очі і, невідомо чого, проклинав мою влучність.

— Ну годі, заспокойся! — розсудливо сказав Кім Михайлович. — Не треба було ловити гав.

Сліди від жовтка на щоках робили його обличчя якимсь чудернацьким, так ніби це був не Заєць, а розцяцькований татуїровкою вождь дикого племені.

Я не міг стримати сміху і через це — хай йому грець! — знову мало не зірвався зі скелі.

— Досить, Василю! — сказав Кім Михайлович. — Ми і цього провіанту не поїмо.

По уступах обережно поліз назад.

Помітивши за крутосхилом звернуту до осоння нешироку горизонтальну терасу, перебралися на неї зі своїми пожитками. Там була вода й «жаровня» — сонцем нагріті скелі, а ще — ложе для відпочинку.

Хотілося так їсти, що паморочилась голова. І ми не гаячись узялися до справи.

Нагріті сонцем скелі аж пашіли.

— Сер, вам випускну яєчню чи, може, омлет-драчену? — вибравши з купи два здоровенних яйця, запитав я.

— Якщо можна, суфле або крокети, — відповів Заєць.

— Щоб приготувати суфле, сер, потрібні молоко й масло, а для крокетів ще й сухарі.

— Тоді давай звичайну яєчню, — погодився геолог.

— Гаразд!

І я, розмахнувшись, попудив яйця на чистий від трави приступок у скелі.

Вони розбилися — дві, ніби маленькі спрути, пальчаті плями вималювались на гладенькому базальті.

Черінь була досить гаряча, щоб смажити яєчню. Не минуло й хвилини, як «спрути» підсохли й зморщилися.

— Прошу до столу, — зішкрібши дерев'яною скалкою яєчню, запросив я.

Ми заходилися обідати.

Наїлися, як мовиться, за всі дні. І — лихом об землю! — навіть побадьорішали.

Розуміючи, що попереду важкі випробування, аби не вмерти з голоду, запаслися «продуктами». Якомога більше насмажили яєць, поскладали їх у сплетений із галузок тропічного дерева кошик і взяли з собою.