Читати книгу - "Птахи з невидимого острова, Валерій Олександрович Шевчук"

Сидів, захищений тінню (давній невільницький інстинкт), і пригадував уривки казок, що їх розповідала йому баба його; побачив свіжовимазану долівку із зіллям на ній — зелені свята!

Олізар здивувався, і справді — це вже казка, ті зелені свята: заставлені клечанням кутки, прикрашені образи, татарське зілля на підлозі. Він побачив солом'яний дах, що затишно покривав білі стіни й маленькі обмальовані віконця; побачив піч у тій хаті й почув запах свіжого хліба. На стінах красувалися рушники, довкола хати — квіти, і між тих квітів стоїть юна мати його і ще юніша материна сестра, котра плете вінка. Баба пестить Олізарове волосся й розповідає про Довгомуда, малого дідусяка, котрого страх як треба боятися. Горіло над головою яскраве сонце, Олізар щасливо мружився до нього, адже не було ніяких Довгомудів, а тільки квіти й матір серед них. Через перелаз ступала тітчина подруга, темнокоса й кароока, і на голові в неї лежав яскравий вінок…

Олізар раптом подумав, що вже ніколи не побачить такої красуні, що та жінка-птах, з якою він любиться ось уже стільки років, — тільки тінь її, адже втрапив у полон ще підлітком і не було його навіть прийнято в парубочу громаду. Він подумав, що той справжній світ все-таки привабливіший від невільницького, де він знав одне тільки безглузде веслування. І вигадана його жінка-птах раптом побридкішала й постаріла на очах його, вона аж просвітилася наскрізь: ні, в неї не було тіла, а через те й справжньої привабливості — це все-таки дитина місяця, а не сонця. Ніколи не переступить вона так повабно перелазу, як це робила темнокоса красуня, і яскравий вінок не заблищить на її голові, виіскрюючи неструшеною росою.

Йому здавалося, він сам грибіє тут, на ґанку, де нещодавно грибів Розенрох; бачив його постать — блукав той, мов сновида, спинявся, нагинався, щось зривав і клав у капелюха. Йшов і кланявся землі, чи траві, чи тисячам грішників, котрі складають землю; без них не виникло б добродавчого ґрунту, а лисніло б тільки каміння. Оцей великий масний прошарок, що родить хліб нам, думав Олізар, і є перетлілі люди та звірі, трава й дерева, які жили, відколи світ світом. Через те й родить земля наша, адже вона — тлін, вона — зотлілі мозки й тіла, — все, що було, просто не зникає! Все, що було, продовжує жити, всі ті соки, що рухали людей і тварин, перелились у соки дерев та трави; всі мозки, які палилися думками, перелили свою силу в плоди трав і дерев. Тому-то й кланяється землі Розенрох, і місяць допомагає йому в роботі — він стомився, цей старий і немічний Довгомуд. Тому сідає на пеньку, що єдиний стримить серед просторого двору, — над ним ширяють чорними духами кажани. Розенрох зводить голову й дивиться на них; Олізар також стежить за тими темними грудками, що навіжено мотаються над двором; йому здається, що біля місяця знову завмер птах, білий і скрижанілий: відчув його сумний та засклілий погляд — Олізарові торкнув серце сум.

Розенрох устав й почав обдирати кору з пенька, він кланявся вже пенькові, котрий ще недавно ніс над собою зелену крону, а зараз повільно обертається в землю.

«Ми теж повільно переходимо у землю, — думав Олізар, жаліючи того птаха, який примерз до каламутного місяця, — але які плоди лишаємо по собі?»

«Невільники не лишають плодів, — думав він, — бо в них мерзла душа. Мені випало дати клятву на рабство, і я теж як дерево без плоду і як трава без насіння: птах з невидимого острова чи зачне в лоні своєму від мене нове життя?»

Розенрох уже йшов до нього, повільно й обережно, вимацуючи дорогу, наче боявся, що кожен поступ — останній його крок; що звалиться він у яму, а тих ям навколо стільки, скільки кроків зробив. На чолі його світився холодний, як роса, піт, і місяць пив його, як росу. Довгомуд теж боїться, хоч його послано в світ бути пострахом для інших.

«Я теж боюся, — думав Олізар, — що прийде час і навіки втрачу бажання змагатися із світом, а відтак дам на рабство не клятву, а обітницю».

Він здригнувся. Перед ним стояв Розенрох, простягаючи до нього, як прохач, капелюха, — Олізар побачив, що капелюх той повен мертвих кажанів.

— Я хочу дечого навчитися від них, — сказав старець. — Ви помітили: вони ж зовсім як птахи!…

— В нас поламалося сімнадцять весел, — розповідав Олізар, коли вони сиділи за сніданком, — і ми мимоволі мусили вдатися до Мессіни, де залишили галеру з усіма зборами і лупами [7]. Іспанці закликали нас у палату й приставили сторожу. Тут нам і воду продавали, і скільки не просили ми, щоб відпустили нас у наші країни, але дарма…

Олізар замовк. Тоді він уперше відчув гіркоту, яка живе в ньому й тепер. Наче полином забили йому рота, адже волі зажив він тільки сім днів. Восьмого дня вони змагалися з бурею, і він, як раніше, сидів за веслом. Дев'ятого дня вони знову стали невільниками, і от саме тоді йому приснився Апти-паша, котрий стояв перед ним з розпоротим черевом і, тицькаючи в нього пальцем, реготав. «Ти дав клятву на рабство! — репетував він і знову заливався сміхом. — Глянь, глянь! Над тобою висить рак!»

Олізар зирнув угору: на всю широчінь неба й справді розіп'явся величезний рак. Ворушив лапами, вусами і стриг кліщами. Кліщі ті брязкали, гримів грім, і з очей рака сипалися блискавиці. «Он він — жах, — думав Олізар, дивлячись на задоволеного Апти-пашу, — он він, жук велетенський, що лізе на нас. Он вона — рура небесна, в якій стільки сфер, скільки у світі таємниць. Он він — хрест мій і присяга на рабство!»

Це було відчуття нової неволі, і він став сумирно ніякий, хоч і світив криваво душею; йому там, ув Іспанії, захотілося згадати молитви свої й попроситись у ченці. «Ти все одно — раб! — реготав Апти-паша, — і, як не крутися, раб — це раб, мерзенна худоба, пес мій — більшої ціни!» Він одстебував од пояса, що стягував розпоротий живіт, нагая з уплетеними в