Читати книгу - "Заплакана Європа"

– Нас везуть у табір. Ми там сидимо недовго. Тоді взнаємо, що нас ось-ось можуть назад турнути, бо з такими легендами тут тисячі сидять. Ну, Рандо десь довідався, що можна в Стокгольм завіятися. Ми й попхалися.

– Нас протримали півроку й два місяці тому вислали додому. Бо не було ніякої візи. То була друга депортація.

– Цього разу ми вже з візою приїхали.

– Але шведську візу фіг купиш, ми й придбали фінську. А самі знову до Швеції, де вірогідність залишитися вища.

– Та й країна не така рогульна, – виголосив Рандо.

– Рогульна? – перепитав Микола, який долучився до прослуховування естонської саги.

– Ну, фіни – лосі, – констатував Рандо.

– Лосі?

– Та яка різниця, – швидко промовила Люся й повернулася до перерваної розповіді. – Далі!

– Що далі? Тепер ми тут.

– Чому?

– Тому що віза у нас лише фінська, а ми у Швеції, – наголошуючи на кожному слові, розтлумачив Петя. – Думаю, у вас схожа історія.

– Так, – підтвердив Коля.

– Вони все правильно роблять, – розмірковував Піотрас. – Не мають права розглядати наші справи. Але ви не хвилюйтеся. На батьківщину ще не поїдете, – підморгнув.

– Будемо в Суомі, – хлопці плеснули один одного в долоню.

Людочка всміхнулася до чоловіка, але не побачила на його обличчі радості.

– Ти чого? Усе ж добре. Таки краще, ніж на тій баржі. На цій оптимістичній ноті двері до кімнати різко розчахнулися.

– Піотрас Популос! – по складах зачитав із папірця поліцейський, який зазирнув до кімнати.

Петя артистично послав повітряний поцілунок і вийшов. За кілька хвилин викликали Рандо. Микола почав нервово щось шукати в чималій спортивній торбі, крекчучи й стиха матюкаючись. Тоді випростався, простягнув Людочці половинку леза «Нива» зі словами:

– Якщо спочатку викличуть тебе, то ріж вени відразу. А якщо мене, то коли всі вийдуть.

Людочка мала намір послати чоловіка у місця, куди пристойні люди не ходять, але офіцер поліції став їй на заваді, оголосивши:

– Бабенко… – Жужа обережно тримала в долоні гостре лезо. – Микола.

Жінка залишилася сама. Час для неї потягся киселем, язик набубнявів, кінцівки стали ватяними, у голові не було жодної думки. Дивилася на сіру сталь леза, перечитувала великі літери, які складалися в незрозуміле цієї миті слово «Н И В А». Тоді вайлувато підійшла до вікна й обережно поклала на підвіконня улюблене знаряддя самовбивць.

– Щоб ти здох! – вимовила вголос.

Хотіла ще поміркувати про вчинок чоловіка, але її перебування в цій кімнаті добігло кінця.

– Виходьте, пані! – ласкаво звернувся до неї симпатичний поліцейський.

Микола мало не луснув від злості, коли побачив Жужу, яка вийшла з поліційного відділку неушкодженою. Хлопці вже сиділи у синьому мікроавтобусі з написом «POLIS» і крізь вікна спостерігали, як ведуть Людочку. Микола не сказав ані слова дружині, так само вчинила й вона. Відчувши гнів і розчарування чоловіка, почувалася найбільшою зрадницею на землі.

Естонці, що не мали мовних перепон, спілкувалися з суворими на перший погляд шведськими поліцейськими. Розповідали їм смішні побрехеньки, а ті час від часу посміхалися, намагаючись робити це якомога непомітніше. Людочка, абстрагуючись від думок про нездійснену спробу зрежисованого Миколою самогубства, поринула в мелодику незрозумілої їй мови.

Жужа поставилася з повагою до першої в її житті депортації. «Небагато хто може похвалитися, що його депортували. Буде про що розповісти онукам», – посмакувала припущенням, наче з’їла шоколадну цукерку. І відразу їй відлягло від серця, закортіло, аби хтось пригорнув, розрадив. Тихцем подивилася на чоловіка, який цієї миті здався їй беззахисним і самотнім, хоча всім своїм виглядом намагався випромінювати холод і напругу. Жінка вже й думати забула про нещодавню ненависть до коханого, потяглася до нього, притулилася ледь-ледь, ніби боялася сполохати, поцілувала в неголену щоку й тихенько-тихенько промовила:

– Не сумуй, – хоча знала, що він не сумує, а гнівається. – Я з тобою.

– Це добре, – зітхнув, як дитина після довготривалого плачу, вслухаючись у теревені естонців.

Їх підвезли впритул до літака. Машина загальмувала біля трапу, на останній сходинці якого, просто біля дверей лайнера, юрмилися стюардеси, заглядаючи з-за плечей одна одній, аби побачити диво дивне – живих біженців.

– О, які курочки! – прицмокнув Рандо, користуючись зрозумілою для українців мовою, й одразу потім продовжив естонською.

Вірогідно, охарактеризував стюардес якнайкраще, бо поліціанти перезирнулися й один, закопиливши губу, протягнув: «О-ля-ля!» Група ланцюжком посунула вгору. Першим підіймався поліцейський, за ним – пара Рандо-Петя, потім ще один поліцейський, далі – Людочка з Миколою. Ззаду йшов третій, із грубою червоною текою. Охоронці, озброєні пістолетами у гарних блискучих кобурах. Перший перевірив, чи нема в салоні сторонніх речей і людей.

– Бояться терористів, – посміхнувся Петя.

– Шукають спільників, – додав Рандо й гукнув щось шведу, який саме заглядав під сидіння.

Той глипнув на хлопця, вишкірив зуби в широкій усмішці й пробелькотів відповідь, яка залишилася для українців таємницею.

Біженців провели у самий хвіст літака й усадовили по двоє на останніх рядах. Поліцейські сіли попереду них, щоб у разі непередбачуваних дій депортованих вчасно й оперативно зреагувати.

– Зараз оголосять посадку, – повідомив етнічний грек.

Йому було до вподоби показувати обізнаність і досвідченість. Жужа дивувалася всьому, що він казав. Це підбадьорювало Петю викладати щораз нові карти перед дилетантами у біженських справах.

Під час польоту поліцейські пригощали депортованих солоними горішками, цукерками та напоями, які брали з рук шведських стюардес. Людочку безперестанно мутило й політ минув для неї наче уві сні, хоча добре пам’ятала, що й хвилини не спала. Чула сміх і бубоніння талліннців, які перемовлялися з супроводжувачами. Подеколи Піотрас встигав перекласти зміст розмов російською. Регочучи, повідомив, що шведи фінів величають лосями. Людочка не надто зрозуміла, в чому криється гумор.

У Гельсінкі депортованих висаджували згідно з правилами безпеки.