Читати книгу - "Оповіда́ння"

Ларька таки знали люди. Знали й гомоніли, що він - справді дорогий чоловік, хоч часто ходить і битий і лаяний, хоч часто п’яний валяється з своєю скрипочкою по бур’янах та ровах. Гірке було життя Ларькове - всі бачили, та ніхто не чув, щоб жалівся він на його коли словами. Словами він міг тільки попрохати собі у добрих людей чого-небудь, коли був тверезий, та голосно лаятися, як був п’яний. Своє ж горе, свої жалі оддавав він де-небудь на безлюдді живій скрипці, а вона вже голосно плакала й далеко односила Ларькову тугу. Не раз бувало, що серед глухої ночі будила людей пекуча струна і тоді казали люди, що то десь під тином проснувся Ларько та й засумував.

Іде оце Ларько степом, сяде один собі край битого шляху, щільно, мов дитину, притулить до грудей свою скрипку, схилить низенько до неї свою пропащу головоньку - і заплачуть, заквилять струни, немов у тій скрипці озивається живе Ларькове серце. І бачили люди, що плакав тоді Ларько. І плакали разом з ним чужі люди, що проїжджали мимо його степом.

Отакий Ларько...

А тепер він дуже впився і йде собі у полі по снігу. Йому здається, що відкілясь узялися і йдуть поруч дьогтяр Панас та колесник Таран. Ідуть і щось розказують, сміються і пхають його головою в сніг.

- Ну й нащо ви це робите, хлопці! - докоряє їм Ларько, встаючи з снігу.- Не шуткуйте! Годі! - А вони не слухають: тільки встане Ларько - знову пхнуть. Ларько сидить серед снігу, й лається. Одпочив трохи, встав; немає ні Панаса, ні Тарана, пішов шляхом сам. Іде серединою шляху й помічає, що хтось став серед дороги й не пускає його далі; одступився назад, хотів поминути - знов наткнувся на його.

Ларько став і думає.

- Еге! - засміявся він.- Це ж, либонь, я вже в хутір прийшов! Скоро як - і не помітив! - дивується собі. Далі причепуривсь, щоб до панів іти.

«Та які ж химерні пани! - думає Ларько, видираючись по чомусь угору.- Які кумедні: заберуться не знати куди, та й видирайся до їх... Коли б ще не обірватися та в’язів собі не скрутити».

Разів скілько Ларько зривався й падав у сніг, аж таки виліз...

Боже, боже... які розкоші, краса яка! Стоять скрізь столи, застелені дорогими килимами, рядочками креселка з червоного бархатину; в чудових зільниках ростуть дивовижні квітки, а серед кімнати висить кришталеве панікадило... Люстра, золото, срібло... Так і сяє все, так і сяє... За що не візьмись, де не сядь - усе хитається. Придивляється Ларько і бачить, що крізь муровані стіни видніється небо з зорями, і не розбере він, чи вони в будинку, чи за будинком.

Ось одна зірка зірвалася і покотилась так низько над Ларьком, що він аж прищулився, щоб по щоці не вчепила.

- І до чого вже дійшли ті пани! - дивується він.- Навіть небо забрали в свої покої.

По покоях проходжають пани, панянки й паненята, всі в шовках та в золоті. Ось одна з білим личком, як вишневий цвіт, і з темними, як чорнобривці очима... Ступає легесенько, як пух...

«Ех, коли б я був малярем! - думає Ларько.- Змалював би я це личко та й на божник поставив».

Ходить Ларько скрізь, розглядається, і любо йому, любо...

Та чого ж це всі одвертаються од Ларька? Йому так бажається, щоб панночка глянула, промовила до його слово; він би розпитав її за квітки, за все...

Зайде він з одного краю до панянки - вона губки надимає, одвертається; зайде з другого боку - те ж саме. Паненятка малі - й ті не хочуть на його дивитися.

«Чого ж це вони такі непривітні, чого?» - гадає Ларько і почуває, як тихенько туга серце йому тисне.

Коли підходить до його пан сивий, суворий.

- Хто ти такий? - питає пан.

Ларько не знає, що йому сказати, потім пригадав:

- Я ж Ларько, пане, отой, що ходить по людях грати.

- А ще хто ти такий?

Ларько сказав би, та й сам не знає, хто він іще такий.

- А чого це в тебе чоботи в болоті, чого солома на тобі, чом голова не розчесана? - допитується пан.

Тоді пригадав Ларько все: пригадав, що давно вже він зап’янствував, що не раз з кимсь побився, що ночував у болотах, в ожереді на полі,- і потупив він перед паном очі.

- А чого ти тут? - спитав пан.

Мовчить Ларько.

- Не знаєш? А я знаю: ти прийшов, щоб украсти що-небудь, як украв минулого року срібну ложку, що пропив у Ічні в жида Пенька.

Ларькові так соромно, що й місця собі він не знайде.

А пан каже:

- Вон звідціля, Ларько, бо ти злодій, п’яниця й мужик! - і рукою на поріг показує.

Тоді промовляють тихо, мов листом десь шелестять, панянки:

- Геть Ларька, геть з покоїв! Од його горілкою тхне.- І шовковими рукавами носики затуляють.

І промовляють маленькі паненята:

- Геть Ларька, бо він забере нас у торбу!..

Ларькові робиться чогось шкода, боже, як шкода!..

І знову каже одна панянка, каже друга, і всі кажуть:

- Геть, геть, геть Ларька! - Підбігають і штовхають його в спину маленькими кулачками.

Заплакав Ларько та й пішов до порога. Коло порога його взяв такий жаль, що він аж спинився.

- Пани! - благає він, приклавши руку до серця,- не проганяйте мене - я не красти... я... я Христа славити прийшов,- пригадав він,- благословіть, пожалуста! - і зводить на панів заплакані очі.

Стоїть пан спиною до його, мовчить, і всі змовкли.

«Змилувались, благословили!» - думає Ларько і почуває, що робиться йому легше.

Поспішаючись, щоб, бува, не передумали пани, нала-годює він свою скрипку.

Стоїть Ларько у панів коло порога, грає, і одна в його думка засіла в голові: коли б тільки, коли б усю правду сказати!..

Чує Ларько, що серце його, як було вже не раз колись, із струною розмовляти починає.

«Ой щось буде...» - думає.

І от засумувала, затужила струна... знялася в грудях у Ларька гаряча хвиля, закипіло, забилося щось, стиснуло серце так, що хочеться тарахнути йому скрипкою об мур, щоб в тріски розлетілася. Його пальці впиваються в струну, смичок літає по струнах,