Читати книгу - "У дзеркалі, у загадці"

— Чому ж?

— Бо воно не з плоті і крові.

— З чого ж воно?

— З духу та мислі.

— Аж трохи моторошно.

Ангел поклав руки на бильця крісла. Тепер він здавався ще крихітнішим на тлі глибокого фотелю, у якому сидів.

— Як на мене, ще моторошніше уявляти, що живі очі, складені з атомів та молекул, здатні бачити кожну дрібницю у цій кімнаті. Час від часу ви можете зазирнути у всесвіт і вловити якусь частку небесної розкоші. Але ж здатність бачити мають дві склисті кульки, дуже споріднені з очима риб.

— З твоїх слів, наші очі — суцільна таємниця.

Аріель відмахнувся:

— Не така вже й неймовірна таємниця. Колись, багато мільйонів років тому, первісні форми морських риб втратили ноги, натомість одержали плавники. А маленькі амфібії видряпалися на сушу в пошуках харчу. Тепер тими самими очима, котрі колись не бачили інших зір, окрім морських та ще морських їжаків, ви маєте змогу спостерігати за зорями у всесвіті, світло яких ішло до вас тисячі світлових років. Щобільше, ти лежиш собі на червоній канапі і на власні очі бачиш ангела, посланця Бога.

Дівчинка засміялася:

— Згідна з тобою. Уявити собі таке дуже важко.

— Якби Бог не заклав у вас здатність бачити, то й не поділився б із вами світом, який створив. А Райський сад і далі стояв би собі у повній пітьмі.

— «У повній пітьмі», — повторила Сесілія. Слова прозвучали так сумно.

— Кожнісіньке око — це малесенька частинка божественної містерії, — продовжував розповідати Аріель. — Зір — місце зустрічі речей та думки, врата між сонцем та розумом. Людське око — дзеркало, у якому творча ідея Бога стрічається з уже завершеним витвором, реальним світом.

Сесілія спинила його змахом руки:

— Останнього я не збагнула.

І Аріель почав пояснювати:

— Дехто з ангелів на небі вважає, що кожне око, здатне бачити Боже творіння, є оком самого Бога. Хто сказав, що Бог не має мільярдів очей? А може, він розсипав мільярди фотоелементів по всьому світу лише для того, аби бачити власний витвір під мільярдами кутів зору. Так, люди не можуть плавати на глибині сотень метрів під водою, для того він дав очі рибам. І люди не можуть літати, зате небо встелене живим килимом пташиних очей, котрі щомиті дивляться на землю. І це ще не все…

— Розповідай!

— Час від часу людина зводить очі до свого небесного праджерела, і тоді Бог наче бачить себе, мов у дзеркалі.

Дівчинці аж дух перехопило.

— Небо і море! — вигукнула вона.

— Так, як небо і море.

— Що саме?

— Небо відображається в морі. Так і Бог знаходить своє відображення в людських очах. Бо око — дзеркало душі, а Бог може бачити себе в людській душі, ніби в дзеркалі.

Таке бачення подобалось Сесілії:

— Ти міг би стати священиком, якщо усе це, звичайно, не є святотатством.

Ангел грайливо усміхнувся:

— Ми на небі не надто прискіпуємося до слів. Там завжди було відомо, що Боже творіння — велика загадка, а загадка на те й є загадкою, щоб її відгадувати.

Дівчинка стенула плечима:

— Коли ти промовляєш так урочисто, мене аж морозить. Хоча, можливо, я маю гарячку. Поговорімо ще про відчуття. — Залишилося два. Ти любиш музику і спів?

— Зараз мені найбільше подобаються різдвяні пісні Сіссель Хірхебес. До зустрічі з тобою мені здавалося, ніби вона трохи схожа на ангела. Але тепер я зрозуміла, що її «ангельські кучері» радше вказують на походження від мавп. Дехто каже, що я подібна до неї.

— Справді так.

— Що ти маєш на увазі?

— Схожість.

— Ти і її бачив?

— Важко не помітити.

— Про яке відчуття поговоримо тепер?

Аріель засміявся:

— З тобою весело розмовляти, Сесіліє! Я запитав тебе, чи ти любиш музику, щоб довідатися від тебе, як це — чути? Бо для ангелів на небі така здатність плоті й крові — річ цілком незбагненна.

— Невже це так дивно?

— Хіба не дивина, що птахи чують щебет один одного за багато кілометрів? Крихітні грудочки, наче живі дзвінкі флейти, усе грають і грають без угаву. А хіба не дивно, що усі мої слова досягають тебе?

— І знову, мені здається, ти перебільшуєш різницю між вами та нами. Ти ж також чуєш мої слова.

Аріель голосно зітхнув:

— Якщо ти хоча би ще один раз порівняєш нас тільки для того, аби полегшити собі справу, я піду до іншого пацієнта. Є дуже багато хворих людей, яким тільки й радості залишилося, що відвідини ангела.

Сесілія скоренько продовжила розмову:

— Ти, певно, маєш на увазі, що не чуєш справжніми вухами, такими, як у мене, натомість ми просто обмінюємося думками…

— Щось схоже на те. Вибач мені за отого іншого пацієнта. Не твоя вина, що ти не все розумієш. Ти бачиш усе у дзеркалі, у загадці.

— «У дзеркалі, у загадці…»

— Тепер ти дражнишся, — образився Аріель.

— Я тільки смакую слова!

— Колись земля була пустельною, — розповідав ангел далі. — Тоді у неї з’явилася здатність чути власні звуки. Багато мільйонів років тут гриміло і блискало, море билося об скелі, вулкани з небаченою силою вивергали потоки лави. Але ніхто нічого не чув. І ось одного дня ця велетенська куля почула власні голоси. На це не спромоглися