Читати книгу - "Капітан Зірвиголова"

страшний сон… Мені здається, що завтра мене вб'ють. Так тяжко на душі, і серце ниє… Тільки що я виходив з намету — стоїть чудова ніч. Я дивився на синє ясне небо, на яскраву зірку над моєю головою і подумав, люба мамо, що вона дивиться зараз і на вас, і мені схотілося також глянути на вас…

Якби ви тільки знали, що тут твориться!.. Цими днями біля мене в окопі впав якийсь солдат моєї роти. Він не вмер одразу: осколок снаряда влучив йому в живіт. О, як страшно було дивитися на нього!.. Усі нутрощі вивалилися… Він ридав, благаючи лікаря прикінчити його, щоб вкоротити муки, і навіть сам лікар не міг стриматися, щоб не сказати:

«Справді проклята штука війна!»

І знаєте, люба мамо, мені дуже не хотілося б вмерти такою смертю. Думаю, вам було б дуже боляче, коли б ви дізнались про це. Я хотів би вмерти швидше, щоб не довго страждати.

Але будьте спокійні, що б не трапилося, я чесно виконаю свій обов'язок до кінця. І хоч мені дуже шкода покинути вас, я все-таки щасливий, що віддав своє життя за нашу королеву і Великобританію.

Прощайте ж, люба мамо, міцно вас цілую.

Джем.»

— І це я вбив його! — тремтячим від сліз голосом сказав юний бур. — Як жахливо! Серце крається… І все-таки десь у глибині душі я відчуваю, що тільки виконав свій обов'язок.

— Правильно, Поль, і ти виконав його з честю, — відповів Зірвиголова, вказавши рукою на англійські війська, що відступали по всьому фронту.

Королівська армія була розбита. Її втрати — дві тисячі чоловік і дванадцять гармат. Безсоромні політикани, рицарі розбою і наживи, що розв'язали цю війну, можуть бути вдоволені!

Гуркіт бою змінився мертвою тишею. Англійці, зазнавши ще однієї поразки, безладно відступали в Ледісміт. Бури сховались у своїх неприступних укріпленнях, з дивовижною майстерністю побудованих навколо міста. Це своєрідний укріплений табір, який охоронявся висунутими вперед патрулями.

У таборі закипіло мирне життя. Нашвидку лагодили різні пошкодження, чистили гармати, перев'язували поранених коней, зашивали подертий одяг, лікували рани. Люди спокійно готувалися до нового бою.

Під захистом пагорба, який ховав їх від снарядів, витяглись чотири великі намети, над якими майорів білий прапор з зображенням червоного хреста.

Це бурський похідний госпіталь.

У кожному наметі до сотні поранених — бурів і англійців — причому других вдвоє більше. Всі вони лежать хто на маленьких похідних ліжках, хто на носилках, а хто й просто на землі. Примирені однаковими стражданнями, бури і англійці ставляться тепер один до одного без усякої ворожнечі.

Усі поранені перемішані тут по-братньому: поряд з бородатими, зарослими аж до очей бурами — королівські стрільці атлетичної будови, червонощокі юнаки і високі шотландські горяни, що відмовилися змінити свої національні картаті спіднички на форму хакі. Бліді, схудлі, втративши багато крові, вони мужньо тамують стогін, боячись, мабуть, принизити наріканнями свою національну гідність.

РОЗДІЛ VI

Бурський похідний госпіталь. — «Сучасні поранення». — Лікар Тромп. — «Гуманна куля». — Про одного оригінала. — На війні йдуть умирати весь час ті самі люди. — Чудесні зцілення. — Наслідки поранень осколками. — Душа англійця. — Невизнані герої. — Постріл уночі.

І серед усіх цих страждальників безшумно снували скромні моторні. жінки, сповнені співчуття до знедолених і бажання допомогти їм. Вони розносили чашки з бульйоном, посудини з розведеною карболовою кислотою, компреси.

Це дружини, матері і сестри бійців; вони покинули ферми, щоб піти разом з близькими для них людьми на війну. З однаковою самовідданістю доглядали вони не тільки своїх, а й тих, хто загрожував їх життю і свободі.

Чекали лікаря. В один з наметів вихором влетів Жан Грандьє у супроводі свого нерозлучного друга Фанфана. Хоч юний парижанин ще кульгав і тяг ногу, він був щасливий, що більше не вважався хворим. А чекаючи того дня, коли він остаточно одужає і зможе повернутися до своєї суворої служби розвідника, Фанфан взявся за роботу санітара польового госпіталю.

Капітан Молокососів зразу ж втупив погляд у два ліжка, що стояли поряд у центрі намету. На одному з них лежав герцог Річмондський, на другому — його син.

Герцог, здавалося, вмирав. З його грудей виривалося тяжке дихання; блідий, як полотно, він стискав руку сина, що у розпачі дивився на нього.

Зірвиголова, швидко підійшовши до них, зняв капелюха і сказав молодому чоловікові:

— Пробачте, я запізнився. Я прямо з чергування. Як себе почуваєте?

— Непогано… Вірніше, краще… Дякую. Але мій бідолашний батько… Гляньте!

— Лікар зараз прийде. Він обіцяв мені зайнятись вашим батьком у першу чергу. Я певен, що він витягне кулю.

— Дякую вам за співчуття! Ви благородний і чесний противник. Від усього серця дякую вам! — сказав молодий шотландець.

— Ну, є про що говорити! На моєму місці, ви, напевне, зробили б так само.

— Судячи з вашої вимови, ви — француз?

— Угадали.

— В такому разі, мені особливо дороге ваше дружнє ставлення. Ви навіть не уявляєте, як ми з батьком любимо французів. Одного разу вся наша родина: батько, сестра і я опинилися в страшному, просто-таки жахливому становищі. І французи вирвали нас буквально з обіймів смерті…

— А ось і лікар! — вигукнув Зірвиголова, зворушений довір'ям вчорашнього ворога.

Вони подивились на прибулого. Це був чоловік років сорока, високий, сильний, спритний у рухах, з ледве помітною лисиною, із спокійним і рішучим поглядом; щільно стиснуті губи його відтінялися білявими вусами. За