Читати книгу - "Четверо в яхті"

У Андрійка було мало часу для милування природою, бо з-за стодоли знову вискочили рудо-сірі собаки й кинулися на нього.

Переляканий, він повернувся й побіг. Собаки наздогнали його. Один скочив до обличчя і біля самого носа клацнув розкритою гарячою пащею. Другий сперся лапами на плечі і почав мокрим, шершавим язиком лизати Андрійкові обличчя, вуха, шию.

Обидва напасники були нечувано щасливі від цієї зустрічі. Після першого несподіваного привітання розпочався справжній танець навколо Андрійка. Собаки махали хвостами, крутили мордами, притупцьовували передніми лапами, навіть якось особливо стогнали, намагаючись висловити свою незвичайну радість з приводу прибуття такої знаменитої особи. Щохвилини один з них підстрибував, точно влучаючи висунутим язиком в Андрійкову щоку.

І тут виявилася велика слабість Андрійка. Всі ці пестощі викликали в ньому огиду і страх. Але він не тільки не відбивався від цих довгих морд, не тільки не тікав під цих пестощів, а наче сам бажав їх.

— Песики, песики! — говорив він якнайсолодшим голосом. — Ну, йдіть сюди, розумні песики, розумні песики!

Він не рухався з місця, щоб не дратувати собак. Біс його знає, скільки б це тривало, якби не хазяйка, що з'явилася на стежці біля ялинкового переліска, несучи дві великі корзини з якимось щойно зрізаним зіллям.

— Хуліган! — крикнула вона. — Гультяй!

Собаки кинулися до неї, і Андрійко зміг рукавом обтерти собі обличчя.

— Докучають? — спитала жінка і, не чекаючи, відповіді, вела далі: — Е, тепер це дрібниці. Зараз тут багато різних таких. Тому собаки вже й самі не знають, кого кусати, а до кого лащитись. Раніше, як ловили когось у лісі на велосипеді, то стягували його і годинами стерегли так, що він не міг і ворухнутися. А тепер! — вона махнула рукою. — Гультяй, сюди!

— Але як ви так добре розрізняєте їх! — промурмотів Андрійко, маючи досить низьке бажання здобути її прихильність лестощами.

— Як? — не зрозуміла жінка. — Ах, це дуже просто!

— Вони ж, як дві краплі води… Всі рудо-сірі…

— На вигляд — так. Але за характером — зовсім різні. Хуліган добродушний. А Гультяй такий легковажний, сьогодні в нього в голові одне, завтра інше…

Андрійко навіть вилупив очі і роззявив рота. Він подумав: глузує над ним пані Франковякова.

— Я не раз казала синові, — розповідала вона, — з людьми легше, ніж з собаками, люди не помітять твоєї злості або обману. А собака все відчуває, особливо несправедливість.

Жінка взяла корзини з зіллям, Андрійко ввічливо хотів їй допомогти, та вона не дозволила.

— Ви ще такий… — обірвала вона. — Міська людина.

Вони зайшли на подвір'я. Капловухий спанієль знову сидів біля воріт.

— Ось цього, — показала на собаку Франковякова, — стережіться. Ті, — махнула рукою, — завзяті, гарячі, але золоті серця. А ця Суламіф!..

— Не може бути! — здивувався Андрійко. — Така спокійна, така мала! Що вона може зробити?

— Різне, — загадково сказала Франковякова. — А до човна прямо, стежкою вниз. Та он чути, як ваші товариші… — обірвала вона і, оточена галасливою птицею, увійшла в сінці.

Андрійко пішов між двома парканами до трухлявої хвіртки. Крутий схил, зарослий старими дубами і ліщиною. Звивиста стежка вела вниз. Справді, знайти товаришів було не важко.

— Недотепа ти! — галасував Войтек, явно надміру роздратований.

— Сам ти недотепа! — розсудливо відповів Едик. — І він, він теж недотепа! Я казав йому, казав, щоб вивчив, так же? Ну й що?..

Іскорка особливого задоволення промайнула в свідомості Андрійка. Очевидно, Здісь, як завжди, не виконав завдання. А от він, Андрійко, визубрив свою теоретичну частину напам'ять!

Він пішов крутою стежкою. Три кроки, два кущі — і поворот. Андрійко раптом зупинився. Поворот, кущі закінчилися, і…

Перед хлопцем розкинулось озеро — довге, не дуже широке, немов величезна, повільна річка. Протилежний берег був недалеко; рівний сосновий ліс покривав його рівномірною зеленою масою, підкресленою внизу червоними стовбурами. Праворуч озеро зникало вдалині, виступи лісу бігли один за одним; голубі, затуманені, вони здавалися не набагато темнішими і виразнішими від величезного літнього неба, що нависало над ними.

Андрійко кілька разів мимоволі зітхнув. Він стояв хвилину, нічого не чуючи. Потім подивився ближче.

Понад берегом — стіна голубувато-зеленого очерету. Невелика бухточка. Яхта заповнювала її майже до берегів.

«Яка велич! — подумав Андрійко. — Це ж справжнє океанське судно! Як ми оправимося з ним?»

Видно було, що на «океанському судні» справи погані. Коли прийшов Андрійко, хлопці стояли біля входу до кабіни, вимахуючи кулаками під носом один в одного.

— Треба бути останнім роззявою! — кричав Войтек.

— Сам роззява, сам роззява! — Едик обрав собі цей спосіб захисту.

— Хлопці! — крикнув Андрійко. — Що трапилося? Вас чути в Бєлостоці!

— Його спитай! — крикнув Войтек.

— Ні, його! — Едик націлився у Здіслава.

— Чого ти чіпляєшся до мене, я своє зробив.

— Аякже, зробив!.. Потримався за щоглу!

— Ти й цього не зробив, організатор!

— Чекайте, чекайте, може, наш професор… — Войтек відштовхнув обох. — Ну, Андрійку, давай свою теоретичну частину!

Андрійко досить весело заліз у човен. Хлопець відчував велику перевагу над товаришами: адже він чудово все визубрив!

— Ти вивчив? — підозріливо прокоментував його посмішку Едик. — Ну, так валяй.

— Що вам треба? Типи парусів? Вектори? Троянду вітрів?

— Давай по черзі. Все одно.

— Парусні судна, — забубонів Андрійко, — поділяються на латинські, гафельні, типу Марконі…

Войтек кивнув головою, і Андрійко сприйняв це як заохочення. Він з захопленням вів далі:

— Румбів налічується тридцять два. Норд, Норд тен Ост, Норд-Норд-Ост, Норд-Ост тен Норд, Норд-Ост…

— Дивіться, яка велич думки! Міністерська голова! Стільки визубрити!

— Це ж дуже просто, — скромно посміхнувся Андрійко. — Досить тільки запам'ятати загальну схему. Розумієш, кожен другий румб має приставку «тен»,