Читати книгу - "Полонені Барсової ущелини"

— Так, Шушик, підемо по шишки. Вони в балці, я пам’ятаю це місце! — І Ашот рушив уперед.

Ледве пробираючись у глибокому снігу, юні мандрівники дісталися, нарешті, до знайомого дерева, струсили з нього сніг і… пожалкували: разом із снігом посипались дозрілі шишки. Довелося задубілими пальцями підбирати їх. Але кожна — бодай маленька — шишка викликала стільки радості, скільки не давало навіть велике яблуко, що зберігалося на дереві до самісіньких морозів.

Хлопці довгенько порпались у снігу, хукаючи на руки, але шишок виявилось так мало, що настрій у всіх знову підупав. А що як їм доведеться лишитися в ущелині ще кілька днів? Скільки таких шишок треба буде, щоб прожити?..

І всіх охопив жах від думки про можливий голод. Які плоди, крім шишок, можуть бути в цій ущелині, де багато каміння і мало рослинності? Особливо тепер, на початку зими. Весною ще якось можна було б прогодуватися травами, а зараз усе висохло й сховалося під снігом. Добре, що їх скоро знайдуть батьки. І кожен тішився цією думкою.

— А поглянь туди, Асо! Чи не люди там?.. Гей! Еге-ей!.. Сюди, сюди! — закричав Ашот.

У Шушик здригнулося серце. Може, це батьки прийшли по них?..

Але постаті не відповіли Ашоту, навіть не поворухнулись. На фоні блакитного неба чорніли на білих від снігу скелях великі ягнятники, які виглядали свою здобич.

— Ні, не видно людей, — безнадійно похитав головою Асо.

— Тепер можна сказати, що ми залишились тут, — пробурмотів Саркіс.

— Простіше кажучи, стали робінзонами Барсової ущелини, — додав Гагік. — Але Робінзона ніхто не шукав, а нас, на жаль, шукають і знайдуть.

Хоч Гагік і жартував, а все-таки надія підтримувала і його, і товаришів. Знайдуть, звичайно…

— І справді, чого ви носи повісили? Зараз усе село шукає нас повсюди.

— Всі шукають, крім комірника Паруйра. Він же не зможе покинути свою комору, — перебив Ашота Гагік.

Саркіс нахмурився, стис зуби… А Гагік, наче нічого й не сталося, вів далі:

— Прийдуть під керівництвом тільки твого батька, Ашот. Треба розпалити велике вогнище, щоб нас помітили з літака.

— Ходім наберемо більше гілок… — гукнула Шушик.

— Правильно, ходімо! Вогнище розпалимо… Щоб не замерзнути вночі і не підпустити диких звірів. Бо ні батьки, ні літак сюди не прибудуть, — змінивши раптом жартівливий тон, додав Гагік. Потім, ніби щось пригадавши, зблід і сумно простогнав — Друзі, ми пропали!..

Від його слів у кожного завмерло серце.

— Чому? І це говориш ти, Гагік? — опам’ятався Ашот. — Чи не твої це слова: «Все скінчиться добре»?

— Так! — сказав Гагік. — Думаю, що все скінчиться добре, але надіятись ми повинні тільки на себе… Тут нас і не подумають шукати. Нас на Далекому Сході шукають…

— Справді! — вигукнув Ашот і, наче вражений громом, сів на камінь, опустивши руки. — Вони одержали наші листи… Оце пожартували!

І надія, що тільки-но спалахнула, вмить згасла. День наче потемнів. Шушик заплакала б, якби не соромилась.

— Пропали… — простогнав Саркіс, і його довгі ноги затремтіли, а губи посиніли.

Довго всі мовчали. Перший опам’ятався Ашот. Він спробував підбадьорити друзів:

— Ну, годі, не треба сумувати. Ходімо в печеру. Там подумаємо, як бути.

— Як кажуть, з тисячі дверей одні, може, й відчиняться. Ходімо! — і Ашот рішуче попрямував уперед.

Не можна сказати, щоб його не лякала загроза лишитись запертими в Барсовій ущелині. Ашот був відважним хлопцем, але й він знав, що таке страх. Разом з тим, цей шибайголова в душі радів, що мимохіть опинився в становищі Робінзона. Що є кращого в житті за цей риск? Тепер можна довести всьому світові. І цьому дівчиську, що, крім лчаванського Камо, є ще сміливі люди в наших краях.

— Бачиш, що ти наробила своїми необережними словами? — насмішкувато звернувся Гагік до Шушик.

— Якими словами? — щиро здивувалася дівчина.

— Ну, та про того ж Камо. Думаєш, не через те він повів нас сюди?

— Про що ви там шепочетесь? — звернувся до них Ашот, перебиваючи власні думки.

— Саме про тебе й говорили, — спалахнула Шушик. — Не хочеш визнати, що на світі можуть бути сміливіші за тебе?.. — І з очей її раптом бризнули сльози — Бідна моя матуся… І все через твою… твою… самовпевненість…

Ашот був просто здивований. Він самовпевнений?.. З чого це вона взяла?.. Ах, ці дівчата завжди тільки ремствують… Зате Гагік зрозуміє його. І Асо теж…

— Перед тим як спуститися в ущелину, ти говорила про це, — з гіркою посмішкою звернувся Гагік до Шушик. — Тепер ми справді стали героями книги, особливо Ашот.

— А чому б і ні? Інші можуть бути героями, а ми хіба гірші?.. — спалахнув Ашот.

Він сказав «ми», але всі зрозуміли, що під цим словом він мав на увазі себе. Шушик витерла сльози й докірливо похитала головою, а Гагік, як завжди, не втримався:

— А я, друже мій, і не думаю про себе. По-твоєму, лчаванський Грикор — ви знаєте, що він доводиться мені двоюрідним братом — кращий, сміливіший і дотепніший за мене?..

Ашот не відповів йому. Всі відчули, що хлопець образився. Нервово здвигнувши плечем, він рушив далі. Потім після паузи, на мить зупинившись у глибокому снігу, відповів:

— Думай, як хочеш. Це твоє діло. А я зможу декого перевершити… Вважай, що це самовпевненість… Шушик…

Юні мандрівники підійшли до свого житла, обтрусили сніг і ввійшли в печеру. Вогонь уже догоряв. Вони підкинули у вогнище хмизу і мовчки полягали на свої постелі. «Ну що ж, у житті всяке буває… Переживемо