Читати книгу - "Пригода на п'ятому горизонті"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Комбайн здійняв густу пилюку. Промінь світильника в'язне в ній, як у баговинні. Спрямовую фрезу майже наосліп. Тут, справді, було колись баговиння, а ще до того — море, плавали риби. Інколи трапляються їхні відбитки на породі. Відтиски минулого. В моїй пам'яті теж зберігається один відтиск. Точна копія любові двох людей. Копія, відтиск, самої ж любові давно немає.
Породу вибрали більш ніж на півметра. Треба пройтися фрезою по вугіллі та підвести ближче комбайн.
О, тут зовсім інший пил. Кожна пилинка — промінець. А, може, це виблискують промінці доісторичного сонця, що законсервувалося в вугільному моноліті? Врешті, вугілля і є концентратом сонячного проміння, адже буйна рослинність карбонового періоду завдячує удосталь сонцю та волозі.
Нарешті прийшла зміна.
Кліть повзе повільно, як машина часу, що повертається з минулого. Далекого минулого. Мільйони років, немов мільйони тонн, спресували колись усе живе в прошарки неорганічної та органічної речовини. Хіба й після нас залишиться таке ж? Поминули восьмий горизонт. Сьомий… Шахта — музей часу. Кожен горизонт — геологічна епоха… Шостий. В носі крутить від гострого запаху поту, вогкості та хімікатів, у яких перуть шахтарські роби. Всі мовчать. Потомились. Сталевий канат рівномірно витягує з прірви нашу залізну хатину.
У коридорі сутінки. Світить лише нічник на столі у чергової сестри. Сама медсестра схилилася над товстою книжкою, не чує моїх кроків.
— Добрий вечір, — кажу пошепки. Дівчина здригнулася, звела на мене очі.
— Добрий вечір… Ви, мабуть, Ігорів тато?
— Атож.
Помітивши на моєму лиці неспокій, вона сказала:
— Не хвилюйтеся. Йому краще. Зараз спить, а звечора кожних п'ять хвилин питав, котра година. На вас чекав.
— До нього можна?
Медсестра кивнула на вішалку, де біліло з півдесятка халатів.
— Тільки ненадовго. Не розбудіть його. Двері Ігоревої палати якраз навпроти столу, біля якого сидить медсестра. Я прочиняю їх і світло від нічника падає на клітку, що стоїть на тумбочці біля Ігоревого ліжка. Клітка порожня. А сам папуга куняє на бильці ліжка в Ігоря над головою. Схиляюся над сином і торкаюся губами його чола — воно ще гаряче, але вже не так як уранці.
— Ну, що — є температура? Від несподіванки аж здригаюсь. Ігор, виявляється, не спав.
— Є, — кажу, — але значно нижча, ніж була вранці.
— Ну, як, усе добре на роботі?
— Так, усе гаразд, тільки важко було і я дуже стомився.
— То лягай, відпочинь, — Ігор робить рух, щоб звільнити мені місце на ліжкові.
— Я б залюбки з тобою полежав, так не можна ж. Сестра сваритиметься.
— Та ні, вона хороша. Це вона дозволила Коку випустити з клітки.
Папуга, почувши голоси, прокинувся і почав щубратися під крилом.
— Які ліки тобі давали?
— Якісь пігулки та ще уколи…
— Боляче було?
— Не дуже. Ну лягай уже, відпочинь.
— Не можна. Я й так порушив порядок, прийшовши пізно.
У палаті раптом потемнішало. В дверях стояла медсестра.
— Не треба було його будити, — чую її тихий голос.
— Він не спав, — кажу я.
— Так, я не спав. Я виспався вдень, — говорить Ігор.
— Гаразд, — сестра знову сіла до столу, чути як рипнув під нею стілець.
Я торкаюся долонею Ігоревої щоки, кажу:
— Я вже піду…
Ігор зітхнув, як мені здалося, аж надто по-до-рослому.
— Що ж, іди.
Якийсь час я сиджу, а тоді підводжусь і йду до дверей.
— Завтра прийдеш? — уже в дверях чую кволий голос.
— Прийду.
Стягую халат, кажу медсестрі:
— Звоніть, будь ласка, коли що…
— Гадаю, не буде потреби. Криза минула, — говорить вона, відсовуючи книгу.
Я прискіпливо оглядаю квартиру. Ніде ні пилинки. Заштовхую в нішу пилосос і йду на балкон, де в банці з водою стоять гладіолуси — два чорних і один білий. Я беру їх за вологі стебла і мені здається, що тримаю щось живе. Десять років тому нас вітали із шлюбом чорними гладіолусами. Були й інші квіти, проте цих — найбільше.
Мені здавалося тоді, що чорні гладіолуси — погана прикмета. Я їх навіть боявся: червоні блискітки на чорному тлі нагадували кров на вугіллі. Висока грецька ваза, в яку їх ставлю, дуже до них пасує.
«Бум-бум-бум… — лунають з вітальні таємничі удари бубна. — Це сталося давно, в джунглях Індії… Де зарості ліан ховають хижаків, де навесні на деревах вахуа розпускаються воскові пелюстки, де чорні, як смола, заводі оточені скелями…»
Ігор умостився в кріслі-гойдалці навпроти радіоли, як заворожений втупився в платівку. На блідому обличчі, здається, крім великих блакитних очей та відстовбурчених вух, нічого більше не видно. В нього гострі коліна й худі, як у коника, ноги.
«Бум-бум-бум! На крилах у Чіля ніч темна спочила, кажан вилітає з пітьми. Худобу в хлівах охоплює страх, бо вільні до ранку ми».
Папуга, що чіпко обхопив руками поручень крісла, наполохано зиркає довкола — його бентежать незвичайні, аж надто голосні, звуки. Я збавляю звук, питаю:
— Навіщо так голосно?
Ігор не відповідає. «Мауглі» найулюбленіша його платівка — я подарував йому рік тому. Раптом Ігор запитує:
— Коли приїде мама?
Виявляється, він чув, як я розмовляв по телефону з Марчуками. Чув і мовчав, майже дві години.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пригода на п'ятому горизонті», після закриття браузера.