Читати книгу - "Миколаївське небо"

«Мабуть, їхній шеф, — подумала Ольша і налила собі вина з початої пляшки, що стояла на столі. — Віщає з піднебесся. Із супутника, наприклад…»

Глянула на етикетку, перш ніж пригубити: десертне, «Золоте поле».

Люблять ці монстри гарні вина, трам-тарарам!

Монстри, себто Сеня з Єнотом, смиренно слухали начальство. Ймовірно, їх знову шпетили.

Нарешті начальство вгомонилося, і лже-дипломат був закритий.

— Фу! — зітхнув Сеня і негайно потягнувся за пляшкою.

Темно-рубінова рідина полилася в кришталеві фужери, підводячи риску під незапланованою одісеєю Ольші.

Сеня з Єнотом розслаблювалися. Зробив, як кажуть, діло…

Ближче до вечора передавали місцеві новини по каналу «Південний Крим». Єнот заздалегідь увімкнув телевізор. Обіцяли приголомшливий репортаж нової зірки тележурналістики Сергія Градового. Тут він устиг здобути популярність, яка й не снилася у свій час Політковському. А вражаючий репортаж не міг не мати стосунку до сьогоднішніх подій на набережній.

Ольша байдуже чекала, зручно влаштувавшись у кріслі й слухаючи впіввуха Сеню з Єнотом. Ті точили ляси на тему вина, плануючи, що вони тут закуплять, щоб відвезти «до себе».

Її обіцяли відпустити, як тільки піймають Завгороднього. Ніби тепер час. Вона чекала, не відважуючись нагадати про себе. Мурмотіння телевізора пролітало повз свідомість.

Раптом Сеня з Єнотом замовкли на півслові. Ольша вп’ялася в екран.

Великий план: вид Ялти з гір. Сонце, море, зелень.

Добре поставлений голос:

«… кого тільки не побачиш у нас у Криму. Стікаються звідусіль, були б гроші».

Низка лотків із три-чотиризначними цінами. Ліниво-нахабні лоточники в фірмі безупинно жують який-небудь «Орбіт» або «Стиморол».

«Приходять…»

Екзотичного виду хлопці — хайрасті, з гітарами й пухлими рюкзаками — бредуть уздовж дороги.

«Прибувають морем…»

Теплохід біля причалу. Чайки. Прапор тріпається на вітрі.

«Приїжджають… хто на чому».

Тролейбус із Сімферополя. Двері з шипінням відчиняються, виходить різномастий народ з поклажею й без; на задньому плані миготить шикарний «Мере», камера кілька секунд проводжає його.

«А іноді навіть прилітають».

Ольша мало не випала з крісла.

«Оксо» над дорогою. Ширяє; позаду майже невидиме у світлі дня полум’я. Колеса горизонтально під днищем. Ось «Оксо» завалюється набік, пірнає під тролейбусні проводи, колеса стають, як треба, й торкаються покриття дороги.

«Ті, хто прибув у Ялту таким незвичним, способом свою появу не афішували».

Пустельна дорога, «Оксо» довго котить на самоті.

«Напевне, їм є що приховувати».

Великим планом — Сеня з Єнотом. Обидва в дзеркальних окулярах, схожі чи то на легковажно одягнених дипломатів, чи то на контррозвідників з пригодницького фільму.

Незворушний Паха, схожий на манекена. Повністю нерухомий, хоча добре видно, що довкола нього в’ються кілька бджіл.

Розсміяна Ольша — її зняли вчора на пляжі.

Сеня тихо вилаявся по-гіанському. Ольша ні слова не зрозуміла, але інтонацію цілком уловила. Так, від такої реклами добра не чекай…

«Ця симпатична команда далеко не байдужа до ще одного гостя Ялти. Теж не особливо бажаного».

Завгородній великим планом.

«Завгородній Борис Олександрович, 1952 року народження, громадянин Росії, мешканець міста Волгограда. Замішаний у гучній справі дворічної давнини, пов’язаній з торгівлею рідкоземельними металами, а також у низці дрібніших махінацій. Благополучно ховається від правоохоронних органів уже декілька років».

«А це… — камера ковзає по обличчях громил-охоронців, — це його руки. Точніше, кулаки. Залізні кулаки».

Набережна, народ, що прогулюється.

«Та повернімося до більш симпатичної команди».

Сеня, Єнот і Ольша. Гуляють. У натовпі миготить обличчя Пахи, з ним поряд — Хаеан, але на Хасана оператор уваги не звертає. Це знято вже сьогодні. Незадовго до того, як взяли Завгороднього.

«Ніхто з них не значиться в розшуку ні в нашій, ні в будь-якій із сусідніх країн. Особи їх установити поки не вдалося. Однак, це браві хлопці».

Сеня кладе громила Завгороднього. Спритно, майже без рухів. Єнот стріляє з паралізатора, хтось падає.

Єнот на льоту ловить «тростину», розкриває її «віялом» і мчить спочатку над піском, потім над водою.

Паха прямо з тіла дістає вінчестер і стріляє в поліцейського. Точніше, у його пістолет. Рука поліцейського сіпається, самого його розвертає, пістолет, брязкаючи, стрибає по асфальту.

«Це не монтаж і не спецефекти. Все знімалося на звичайну відеокамеру за один раз».

Уповільнений повтор: «віяло» падає й завмирає над піском, повиснувши в повітрі. Без усякої опори. Єнот стрибає на нього, відштовхується й сковзає до моря.

Паха тягнеться до боку. Посередині долоні його набухає горбок — рукоятка вінчестера. З ліктя іншої руки й прямо з футболки тягнуться, течуть два потоки податливої плоті, зливаючись в один. Добре видно, де футболка змінює колір і стає вінчестером. Все це стикується з рукояткою, тече, поки не відокремлюється від тіла. Постріл. Вилітає гільза, відскакує до Пахи, торкається правої руки й усмоктується шкірою, не залишивши ні найменшого сліду.

Паха біля готелю «Ореанда». У добре зшитій парі й стильних «саламандрівських» штиблетах. Раптом весь його одяг починає обпливати і за кілька секунд перетворюється в штани, футболку й кеди.

«Вони зухвалі й відважні. Поліції зовсім не бояться».

Сцена на набережній. Охорона перебита, Зав городнього, заламавши руки за спину, веде Хасан, обеззброєні поліцейські хмуро дивляться перед собою.

«Троє з «залізних кулаків» убиті на місці. Один помер по дорозі в лікарню. Один поліцейський відбувся вивихом кисті, другий не постраждав зовсім. Зазначу, що незважаючи на стрілянину, не постраждали й випадкові свідки».

Машина летить над тротуаром, шугає через кущі й лавки, наче скаковий кінь. Колеса під днищем. Це не «Оксо», це та,