read-books.club » Сучасна проза » Там, де південь... 📚 - Українською

Читати книгу - "Там, де південь..."

171
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Там, де південь..." автора Олесь Ульяненко. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 15 16 17 ... 29
Перейти на сторінку:
на те… Неможливо боротися зі своєю кров’ю, не розчинивши свою у чужій… Вона не знала цього, ані тоді, ані пізніше, й ніколи… Вона досить-таки вміло прошаснула під нього м’яким шовковистим тілом, чим дуже здивувала Бібу, і він перелякався, але продовжував тримати понти: в дірки у халабуді дув вітер, як і тоді, коли вона прийшла до нас, на міст, під солодкий до смертельного шелест айви об дахи. Лив паскудний довгий дощ. Через годину пісок вбере все, знову повиснуть у духоті люди та птахи. О, а вона цілувала йому пальці, з маніакальністю повторювала почуте й побачене, реалізовуючи свою мрію. Напевне, їй таки поталанило. Межа реальності — як укус гадюки або як зрада близької людини… Цього вистачило і цього досить, щоб зрозуміти всю марноту зношених по життю черевиків… Це в липні. Рівно через одну зиму й одну весну вона сидітиме, виставивши голі груди, серед ночі, після дощу, тут у нас, на мосту, з шелестом місяця й айви на дахах, застромлятиме горлечко пива у рота, важно розповідаючи, що вона думає про Бібу. Її цікавило більше — довгонога світловолоса сучка з відстороненим поглядом, холодним тілом, висока й дурна, — так, напевно дурна, ось що плавало в її карих телячих очах.

Цього вона хотіла, підтвердження власної гідності. З моїх уст, з уст сторожа, з рук бандюги, з рук і уст всього світу, але, звісно, не від Біби і не від того золотушного циганського кодла. І за всіма правилами — містичними, фізіологічними, метафізичними, просто правилами вулиці й ще тієї вулиці, і ще когось, — мені ніяк не либенилося запам’ятовувати цю тягучу ніч, яка ніяк не хотіла закінчуватися, тягнучи за собою незвичні звуки, приторні запахи, і просто передчуття того, що щось давно закінчилося у твоєму житті і якась паскуда хоче нагнати невловиме, разом із тобою… Ніч, блядь, ніч… Спів теплого вітру, теплого, наче молоко, що напливав хвилями алкоголю, а з відпливом лишав трупний присмак мигдалю, гіркий і жорстокий запах ображеної жінки, вигаслий крик хіті й ненависті, їі любові, перемішаної з чужою кров'ю. Тож, ідучи від мене, вона ніколи цього точно не забуде, ненавидячи мене більше, ніж Бібу. Тому що помста не вдалася, і вона так і пішла в ніч: трамваї, тролейбуси мокнуть у депо від шмурдяка, передків та задків кондукторш, що наловили на ніч кількох мєлких… Маю надію, тебе таки трахне якийсь рябий таксист, і відвезе на Ялти до тата і мами… А зараз вона спала, сховавши голову під ковдрою, слухаючи, як колами розходиться крик матері. Але невдовзі, трохи подригавши ногою, вона встала, вийшла на терасу. І вийшло так: кричала її найменша з сестер, кричав її батько, кричала мати, кричали дядьки й брати, невістки й просто сусіди. І єрихонські труби заглухли б перед оравою її родичів. Ну, за причиною далеко ходити не треба було… Голубоока голова Біби. Без інших частин тіла, що по праву належить людині від народження. Олька сіла й попросила сигарету. При батьках, при чесному народі попросила сигарету…

* * *

Самотнішими нас примушують відчувати себе наші стереотипізуючі суспільства. Вони штампують до нас маски й ізолюють від себе справжніх. Ми живемо у двох світах, у старому затишному людиноцентричному світі абсолютів і в суворому реальному світі відносностей. Останнє, реальність відносності, жахає, ізолює і робить усіх нас карликами.

Джон Фаулз, «Арістос». * * *

А я йшов, ішов, разом зі своїми черевиками, де кожна тріщина означала прожите життя, я йшов під бутовим будинком, з тінями на ньому, з веселими людьми, що вивалювали з аудиторій, з людьми, що не бачили тебе, хоча кожен другий чомусь перся на моє місце, якого я не знав і не намагався шукати. За столиком, липким від сиропу, розталого морозива, з пляшкою, великою темною пляшкою червоного вина, я сидів і дивився в жовтий полудень, що його сікла комашня й прочая летюча тварь. Тим боком ішла моя полукровка: у шотландці, червоних чоботях. У неї кроки чіпляють землю, підтягують під себе, мнуть, як шоколад. Вона впевнена, а тому весь світ у неї між ногами. Принаймні, ніхто цього не приховує. Я налив стакан вина. Випив, ще раз налив і випив. Світ зробився тісним. Вона підійшла, і ми рушили вниз до порту, до митниці з баром, де збиралися бариги, трансвестити й просто гоміки. Головпорт, шалене місце з ментовською підставою, доморощеними митцями з кролячими від кокаїну очима. Там я і лишив її, поперся без цілі до пірсу, — дивитися, як будуються авіаносці, зміцнюючи могутній державний крок. Потім вона прийшла, і ми завалилися до її подруги — дилди з широкими плечима, майже тобі два метри зросту. Ім'я її гухнуло в дірку пам'яті… Ми трахнулися у неї на кухні, потім у спальні, а дилда лежала п'яна в драбадан у ванній. І потім, з якоїсь дивної причини, я повернувся під бутовий будинок, наче чекаючи, що тобі на шию звалиться якесь неподобство, хоча воно давно звалилося, та відчуваєш його не відразу. Життя таки нагадує геморой. Банальність — це завчена напам'ять щоденність трагедії.

Тому, коли хто склеює ласти, люди вигадують серйозніші та вагоміші причини. Так було і з Бібою. Хоча тут, зараз, під бутовим будинком, він був живим, і я не думав про того Бібу, доки не бачив її, наче зірвану з холодного білого аркуша життя… Ото так… А вона, Ірка, сиділа по-дитячому — руки на коліна, холодний піт між лопатками. За лівим плечем — шикарна вітрина аптеки. Там Слабєвскі виписує рецепти для Фіми і для Халяви. Там зараз горить розкішне її волосся. Вадик Слабєвскі — золотозубий веселун, він і зараз розводить руками. І вона йде, намагаючись тримати рівно спину, але ноги наче гирі й світ тяжкий, металевий блядський світ, де ніколи не було співчуття, а лиш розрахунок. Зараз їй сонце нагадує розтоплене олово чи золото. Вона чує запах паленого металу. Чого більше в людині: пустоти чи нікчемства?

І я помахав їй рукою. Вона повільно повернула голову, усміхнулася, і зійшла з високих гранітних сходинок аптеки сюди, в липкий світ ос, сиропу, вина й морозива. Полудень пробивався злим, пронизливим, лютим вищанням ос, наливаючи метал від одного столика до іншого, прозорий, інкрустований до чистоти смерті на світанку…

1 ... 15 16 17 ... 29
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Там, де південь...», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Там, де південь..."