Читати книгу - "Новенька та інші історії"

— Павчик… — зітхнула розчаровано. — То ти заради мене тут?.. От дурень! Липне, мов реп’ях!

Витягши мобільника, Павчик почав щосили вимахувати ним, прикладаючи до вуха. Ага, хоче, щоб вона врешті відповіла на дзвінок.

— Ну і чого ти тут стовбичиш? — невдоволено заговорила Віта, взявши мобільник.

— А так… Хотів тебе побачити.

— І що, побачив? А тепер дуй додому, чого мерзнути?

— А я не змерз.

— Розказуй! Чого ж так підскакував?

— Просто… А ти як? Вже краще?

Віта важко зітхнула.

— Трохи.

— Я хотів тебе відвідати, але мама твоя мене не впустила, щоб я не захворів.

— Ну і правильно.

— Та нічого не правильно. Я її півгодини переконував, що в мене імунітет міцний, я ж холодною водою обливаюся… Не повірила.

— Та звісно. Вона ж лікар. А всі лікарі в таких питаннях недовірливі, — відказала Віта. — Ти йди додому, не мерзни. Від переохолодження й імунітет твій не поможе.

— Ти тільки одужуй швидше, гаразд?

— Буду намагатися, — зітхнула Віта.

Якийсь час вона лежала у ліжку, відчуваючи страшенну нудьгу. І чому наша медицина така недосконала? Вигадали б такі ліки, які одразу ставили б на ноги! І була б вона зараз у спортзалі з Едиком, а не тут, у ліжку! Але що було б робити тоді, коли треба було б похворіти — перед контрольною з алгебри, приміром? Роздуми її урвав дзвінок мобільника. Віта схоплює телефон. Невже він? І знову розчаровано зітхає — Анька.

— Знаєш, як тобі пощастило, Вітко!.. Не уявляєш! — як завжди, затараторила Анька. — Така тяжка контрольна з алгебри була! А списати нікому не вдалося! Петрович, мов навіжений, ходив рядами!

— А що там Едик? — нетерпляче спитала Віта.

— А він тобі не дзвонив?

— Ні, — відказала Віта, — і не відповідає…

— Та ти ж нічого не знаєш! Не переймайся ти ним більше, Вітко! — знову швидко заговорила Анька. — Добре, що ти з ним недовго зустрічалася, не встигла ще як слід закохатися!.. Я вже давно підозрювала, що він такий — змінює дівчат, мов рукавички, — тільки доказів не було! А вчора Юрка зізнався!.. Твій Едик з Юлькою Коломієць тепер зустрічається! Вчора вони в кіно ходили, в кафе і цілувались… Все, як з тобою! Хочеш, сама його про це запитай! Не викрутиться!

— Та ні, не варто, — прошепотіла Віта і вимкнула мобільник.

Якийсь час вона лежала без жодного руху і думки, немов у якомусь заціпенінні, просто дивлячись на стелю. Навіть не помічаючи, як по обличчю котяться сльози. Так ось він який, герой, індивідуальність… Криво всміхнулася. Кращий баскетболіст школи, завдяки якому команда виграє на змаганнях… Герой, та чи справжній? Самозакоханий цинік! Та вона більше й не гляне в його бік! Але ж дурепа — розмріялася!..

В кімнату тихо заходить мама. Віта нишком втирає сльози, накриваючись ковдрою з головою.

— Я тебе не розбудила? Павчик приходив, я його не пустила. Передав тобі помаранчі. Саме те, що треба. Я покладу на столик.

— Помаранчі… — тихо повторює Віта. Вона заплющує очі. Перед очима скачуть помаранчі, підморгують їй, як завжди підморгував Павчик. Той правильний Павчик, який ніколи, здавалося їй, не був здатним на вчинок, не був героєм. З якого завжди найбільше чомусь підсміювалася Анька… Павчик, який годинами мерз на морозі, кумедно підскакуючи, сподіваючись побачити її у вікні, надзвонюючи на її мобільник, який не відповідав… За мить Віта схоплюється з ліжка й хапає мобільник. Після першого ж гудка він бере слухавку. Він щось здивовано запитує, та вона його навіть не слухає…

— Знаєш, Павчику, ти справжній друг, — шепоче. — Чуєш? Справжній…

День видався привітний і сонячний, та Лідці здавалося, що чорні хмари нависли над нею і не відступають. Вона поволі простувала вулицею в напрямку школи, обтяжена невеселими думками. На душі в неї шкребли коти — так кепсько вона ще ніколи не почувалася. Їй хотілося втекти кудись світ за очі, щоб її ніхто й ніколи не знайшов, отак зникнути без сліду, назавжди… Цікаво, як тоді почувалися б її батьки? Мама, напевне, плакала б, а тато без кінця курив би й шморгав носом… Жалкували б, що так мало зважали на неї, не рахувалися з її потребами, не вникали в її проблеми й не розуміли… А ота вічно премудра й правильна Наталка? Пошкодувала б про те, що вчора назвала її егоїстичною дурепою! Ех, а ще сестра називається!..

Нічого вони не розуміють. Не розуміють, як це нестерпно бути білою вороною. А все через те, що батьки твої працюють на заводі і заробляють мало, і не мають змоги часто купувати тобі новий гарний одяг, через те, що в тебе стара, допотопна мобілка, яка тобі дісталася від тата… Через те, що одяг переходить до тебе від старшої сестри, яка випереджує тебе на один розмір… Через те, що батьки ніколи не дадуть тобі грошей, щоб піти, як інші дівчата, в дорогу перукарню чи в солярій чи купити собі щось із пристойної косметики «Мейбелін»…

Вона не раз помічала оті зневажливо-насмішкуваті погляди, що кидали на її одяг деякі дівчата у класі… А для хлопців вона теж не була жодним авторитетом. Навіть списати не просили, а вимагали. Майже ніхто не називає її Лідою, лише Майничкою… А Софія, та взагалі її не помічає.

Більшість дівчат класу товаришували з Софією, в усьому намагалися їй вгодити, а хлопці мало не всі були у неї закохані. Софія перейшла