Читати книгу - "Химери Дикого поля"

зрозуміло, що якби Понамка хотіла, то зараз би кинджал стирчав у його нозі, і тому б вже довелося думати про те, як вижити, а не про напад. Панич закрутив головою і всміхнувся. Сховав шаблю у піхви. Подав Понамці руку. Вона потиснула її. Панич несподівано спробував заламати руку моєї панни, але отримав другою рукою в голову, а ногою в живіт, застогнав і відпустив. Понамка відстрибнула. Той чоловік подивився на своїх чубатих товаришів. Ті кивнули.

– Мене си звати Зубатий, а се браття Дерихвіст та Стріла, – сказав панич. Він дивно розмовляв. Наче і українською, але іншою, у нас так не говорили. – А ти як менуєшся?

– Понамка, – вона дивилася на нього насторожена, готова відбиватися далі.

– Звідкіль є ти?

– Здалеку, – Понамка, як колишній слідчий, знала, що чим більше скажеш, тим гірше.

– Герця їй подайте! – наказав Зубатий і сів на коня. Понамці підвели дебелого жеребця, що аж землю копитом рив. Злякався я, що скине ця тварина добру мою панну, але Понамка стрибнула на коня і так повіддя узяла, що одразу припинив він фиркати і в усьому почав підкорятися.

– А яко з цим вчинити? – спитав про мене один з голомозих.

– У раби його візьміть, – наказав Зубатий.

– Він мій! – втрутилася Понамка.

– Се слуга твій? – спитав Зубатий

– Так, – впевнено сказала Понамка. Я намагався не тремтіти, щоб вони не бачили, як мені страшно.

– До слуг його! – наказав він одному з голомозих. – І подивіться птаху сю залізну, чи є там що у нутрощах!

Голомозі полізли, витягли зсередини пом’яте відро та вогнегасник.

– Потому залізо заберемо, – сказав Зубатий. – Напрод!

Паничі нагнали коней. Їхали попереду. Всі троє були справжні богатирі. Років від тридцяти до сорока, з пишними оселедцями, закрученими за вухо, у коштовних обладунках, при довгих шаблях. Не знаю, як змогла Понамка не програти двобій одному з цих воїнів. Понамка їхала за паничами в оточенні підлітків, яким було від дванадцяти до шістнадцяти років. Не такі міцні, як паничі, але високі, стрункі, напружені. В сідлі трималися впевнено, дивилися на Понамку. Останніми їхали голомозі і я з ними, трусився на чужому дрібному коні, якого мені дали.

Швидко мчали полем. Я вперше їхав верхи, ледь тримався, щоб не впасти. Мене брали нерви, бо тільки-но ледь не вбили. І можуть вбити трохи згодом. Ці паничі вони такі. Я хотів втекти звідси, повернутися до розміреного життя в Оклункові, я ж казав, що не треба вплутуватися у цю авантюру, але Понамка не послухала. Дарма! Я ледь не плакав, а потім примусив себе припинити скиглити. Пізно. Тепер треба було виживати.

Намагався не дуже трястися у сідлі, почав озиратися навколо, щоб відволіктися від жаху. Попереду побачив невелику фортецю: частокіл з кількома баштами, на яких чергували голомозі. Коли ми були вже поруч, відчинилися ворота однієї з башт, до якої вів підвісний міст. Ми заїхали всередину. Там нас чекали ще паничі, підлітки з невеличкими шаблями і багато голомозих. Всі здивовано роздивлялися Понамку, мене майже не помічали.

Паничі, що привезли нас, підійшли до своїх товаришів. Всі вони були схожі один на одного: високі, стрункі, широкоплечі. Засмаглі голови, довгі оселедці, у вухах серги, всі з вусами, у обладунках і при шаблях.

– Ся прилетіла птахою залізною, какови з чужинських країв літають, – доповів Зубатий. – Та вона не з рабів. Добре валчить і шаблею, і ручно. Слуг одолєті, джур одолєті, супроти мене звитяжила, билася, яко з нас хтось.

Паничі дивилися на Понамку, яка стояла перед ними, склавши руки на шаблі. Всі інші, і голомозі, і підлітки, стояли осторонь. Я з ними.

– То добрий воїн дівка ся? – спитав найстарший панич, дядько років під шістдесят. З великою головою і сивим оселедцем. У натовпі слуг зашепотіли, що це старий Набока.

– Билася яро та хитро, яко панич, – кивнув Зубатий. – Чи, може, хтось із шановного панства на зачапку з нею стати жадає?

– Жадаю! – крикнув один з паничів, високий, чорнявий, зі шрамами на голові. У натовпі пішов шепіт, що це сам Ярош, славетний боєць.

Зубатий відійшов, а Ярош пішов до Понамки. Та спокійно узялася за шаблю, Ярош зі свистом вихопив свою. Кружляв навколо Понамки, схожий на отруйну змію, що вичікує момент, аби атакувати. Ось він кинувся на Понамку, його шабля, наче блискавка, літала біля моєї панни, яка ледь відбивалася. Удар, удар, знову удар, я аж скрикнув, бо переймався за мою добру панну. Мене вдарили у бік і наказали мовчати, бо не можна слузі голос подавати, поки пан не накаже. Понамка відбивала удари, відступала, Ярош гнав її до стіни, там хотів притиснути, загнати у глухий кут. Зненацька Понамка наче перечепилася, впала на землю. Ярош яструбом кинувся до неї, вдарив щосили, але лише розпанахав шаблею землю, бо Понамка перекотилася вбік. Якби не встигла, то розсік би її чи не навпіл. А якби не був у латах, то вона б його вбила, вдаривши шаблею у живіт. Вдарила і відскочила, шабля Яроша пошматувала повітря біля обличчя, але не наздогнала.

Роздратований Ярош заричав, схопився за розсічений обладунок, знову кинувся в атаку. Кілька ударів, і коли здавалося, що Ярош ось-ось має зарубає її, Понамка кинула йому в очі жменю піску, який прихопила, коли впала. Ярош залаявся, лівою рукою почав витирати очі, а правою махав шаблею навколо, щоб не підпустити Понамку. А вона зняла свій кросівок і кинула з одного боку. Ярош кинувся туди шматувати повітря, а вона з іншого боку крутнулася і вдарила по ногах панича. Той гепнувся долілиць, хотів підхопитися, але Понамка вже була на ньому, приставила шаблю до шиї. Могла б убити, але не зробила цього. Зістрибнула і відійшла, почала взувати кросівок. Ярош підхопився, аж заричав від ненависті, кинувся до неї, бо не звик програвати.

– Ускоромляйся, брате, – сказав старий Набока. Не кричав, тихенько промовив, і Ярош зупинився. – У зачапці звитяжила дівка ся славного Яроша. То файно валчить, нашого, панського кореню, а не рабського.

– Облудно валчила! Пилом очі засцяла, яко гаспід отрутою! – закричав Ярош.

– Котрий чєловєк валчить і фортель содєєт, іжби перемочь неприятеля, то нема у тому гріха, – пояснив Набока.

– Вона се баба! – аж заричав Ярош і знову кинувся до Понамки з шаблею.

– Ускоромляйся! – гримнув старий і таки примусив Яроша зупинитися. – Мусиш ти признати, що уведений ти був і перемогла вона. Бо, може, іспоткалася нам паничарка.

– Баба! – закрутив головою Ярош.

– Сього дня старші джури підуть чудовиськ валчити, – продовжив старий панич. – Най і вона піде, покаже себе. Бо мало валчити барзо