Читати книгу - "Тінь Каравели"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Він не прийшов зі школи.
До вечора ніхто не турбувався. Просто нікому було турбуватися до вечора. Тільки мене гризла досада: гасає десь зі своїми друзями, у сніжки грає. А може, з Милкою. Читають там свою «Дюймовочку». Хоча ні, книжечка ж у мене.
Смеркло, а він не прийшов. Може, у матері в кіно сидить?
Вітер старанно розхитував будинок. Я вирішив не готувати уроки. Не дочекавшись Павлика, я заснув одягнений і побачив уві сні, що сині хмари — живі. Вони важко й дружно махали вологими крилами. Павлик тримав у стиснутих зубах стрічку безкозирки й притискався спиною до мокрого паркану. Над парканом, серед бризок і ревіння вітру, повільно оберталися башти крейсера.
Мене розштовхала мати:
— Владьку, де Павлик?
Я ніби й не спав. Виразно розуміючи, що сталося лихо, я тихо сказав:
— Не знаю. Я сам чекав…
За стінкою голосно плакала тітка Ганна.
— Ти його бачив сьогодні?
— У школі.
— А потім?
— У них п'ять уроків було. У нас чотири. Я додому пішов. А він не прийшов… Його немає?
— Його ніде немає, — напівголосно сказала мати. — Ганна Василівна всіх хлопців оббігала, тих, хто знає. Де він іще може бути? Не знаєш?
— Не знаю.
Ходики показували дванадцяту годину. Як і досі, рівно й могутньо гув зюйд-вест. Я потай натягнув пальто і шапку.
На ґанку вітер ударив мене важко й пружно. Я грудьми майже ліг на тугі потоки повітря і пішов темними провулками до Милчиного будинку. Я не боявся ні темряви, ні злодіїв. Не боявся навіть того, що доведеться серед ночі стукати у двері чужого будинку і будити незнайомих людей. Вітер був такий, що видував усі страхи.
Ніч свистіла в тополях. Вона здавалася такою ж, як ота, коли загинув старий Біллі Бонс. Але зараз небезпека загрожувала не книжковому Біллі…
По-моєму, я дуже швидко дістався до Милчиного будинку. А може, так здалося: хвилини збігали стрімко, зі швидкістю вітру. У вікнах стояла темрява. Я деякий час боровся з вітром, що навалився на хвіртку з подвір'я і не давав відчинити її. Потім зловив миттєве затишшя і проскочив на подвір'я.
На ганку я вперше відчув острах. І тоді, щоб він не встиг вирости, я кілька разів ударив валянком у двері. Глухі удари м'яко відлупилися у будинку. Мені раптом дуже захотілося, щоб ніхто не відповів, не вийшов. Та поки я так думав, у віконці поруч з ґанком засвітилася жовта шпарина. Потім верескнули двері в коридорі і заспаний, хрипкий чоловічий голос сказав:
— Ну от… Кого там ще?
— Милку треба! — з відчайдушною рішучістю мовив я. Здається, мій голос також прозвучав сердито й хрипко.
Я чекав лайки і розпитувань, але почув, як двері зачинилися. Оце й усе. Ніхто, звісно, Милку не покличе.
Але шпарина у віконці не гасла. Потім знову завищали двері й спалахнуло світло в коридорі.
— Хто? — неголосно запитала Милка.
— Відчини.
Вона відчинила, вже не запитуючи. І сказала без здивування:
— А, Владик…
— Де Павлик? Знаєш?
— Ні, — квапливо відказала вона. — Ото чудний! Ну звідки ж я знаю? Нічого я не знаю.
— Він тобі нічого не говорив?
— Нічого.
Оце й усе. Запитувати більше було нічого. Милка стояла на порозі, переступаючи великими чоловічими валянками й притримуючи на грудях незастібнуте пальтечко.
— Гаразд, я пішов.
— Зачекай… А його вдома немає, так?
«От дурепа», — подумав я.
Вона гукнула знову:
— Владику! Ти не бійся… З ним нічого не станеться.
— Йди додому, — сказав я від хвіртки.
Тепер вітер бив у спину. Він доніс мене додому, мов пір'їнку. А на порозі, теж мов пір'їнку, мене підхопила мати і нагородила досить вагомим потиличником.
— Негідний хлопчисько!.. Ще й через тебе нерви псувати?! Мало нам одного. Де ти був?
— У дівчинки однієї… Про Павлика довідатися.
— У дівчинки… — сказала мати, відходячи. — Ну… довідався?
— Нічого вона не знає.
— Теж додумався! Сам уночі! Адже міг би й мене покликати!
Я мовчки роздягнувся і заліз під ковдру. «Мене покликати»! Чи чув хто, щоб капітани, вирушаючи на пошуки, брали з собою мам?
Я ліг, і одразу прийшла запізніла образа.
— На вулиці такий вітрюган, — уголос почав я, — така холоднеча, а вона б'ється! Битися легко…
— Мало тобі ще, — озвалася зі свого ліжка Тетяна.
Я згорнув у тугу муфту подушку, щоб шпурнути нею в улюблену сестрицю. Але тут навалилася втома, яка не залишила місця ні для образ, ні для тривоги. Я заснув, неначе провалився.
— На ранок я довідався, що Павлика досі немає.
— Швидше повертайся, — наказала мати. Думка про уроки здалася мені дикою. Але матері вона дикою не здалася, і мене прогнали в школу.
У школі ніхто не знав, що Павлик загубився. Тобто вчителі мабуть знали, але нам не говорили. Милку я не знайшов: певно, не прийшла.
Уроки тяглися нескінченно. Я списував з дошки приклади, писав у зошиті якісь слова, дивився у «Читанку», а думка була одна: «Павлик… Павлик… Павлик… Павлик… Павлик… Павлик…»
Може, він потрапив під машину? Але тоді ми б не вже знали. Може, його вбили грабіжники? Але навіщо його грабувати? Пальто
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Тінь Каравели», після закриття браузера.