Читати книгу - "Цифровий, або Brevis est"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Варяга знайшли менше ніж за добу, — Максим вставив у автомобільний програвач новий диск.
Він сидів на водійському сидінні джипа, розвалившись, пожовуючи ментолову жуйку. Я знову сів до нього в машину, подумав Арсен. Гакер? Вербувальник? Хто він такий? Гадки не маю. Проте сів до нього в машину. Мов теля.
Десять хвилин тому джип зупинився під боком великого готелю. Максим за дві секунди настроїв зв’язок через готельну бездротову мережу й передав ноутбук Арсенові:
— Нехай пошукають тебе серед мешканців. Давай, що скоріше впораєшся — то краще.
І от — вони сиділи мовчки, в колонках грала «Карміна Бурана», Арсен зв’язався з клубом і оформив передачу, і тепер гарячково прощався зі своїми собаками. Гладив яскраво-рудого Краса, пухнастого білого Спартака, а ті стрибали, намагаючись лизнути в лице його намальовану фігурку.
— Вам буде добре, — бурмотів Арсен, — я віддам вас гарним людям, ви не бійтеся, усе буде добре…
Отоді й з’явився незнайомець і захотів купити «оцього, біленького».
— А хто вам рекомендував звернутися саме до мене? — запитав Доктор Ветті, п’ятдесятилітній лікар з Чернівців.
Покупець назвав голову одного з відомих клубів. Дуже правдоподібно.
— Ану ж це справжній клієнт? — запитав Арсен уголос.
Максим гмикнув.
— На жаль, — сказав Доктор Ветті, — цього, біленького, вже продано. Усіх продано. Спробуйте завітати до мене на тому тижні — я візьму в розпліднику нову партію й можу врахувати ваші індивідуальні побажання… Якої статі щеня? Якої масті? Буде легше, якщо ви розповісте мені про вашого улюбленого собаку або надішлете фото — ви ж тримали собак у реалі, чи не так?
Покупець відповідав короткими репліками, з великими перервами між фразами, раз у раз скаржачись на поганий зв’язок. Арсен написав: «Даруйте, справді зв’язок поганий, чекаю вас наступного тижня» — і акуратно видворив відвідувача з віртуального кабінету.
— Професіонал, — з повагою сказав Максим. — Пам’ятаєш, я в тебе цуценят купував?
— Коли?!
— Галина Дмитрівна Корзун з Києва. Купив у тебе таксу з сумними очима. Відпрацював контакт.
— І кинув?!
Максим кліпнув:
— Що?
— Ти покинув цю таксу без догляду? Просто викинув, стер з диска?!
— Ні. Подарував дівчині, з якою тоді зустрічався.
— А вона…
— Вона правильна людина, не турбуйся. Вона не з тих, хто викидає на смітник цуценят.
Через кілька хвилин на дверях кабінету Доктора Ветті з’явилася табличка: «Тимчасово не працюю, прошу вибачити за незручності». Арсен закрив вікна й мовчки передав комп’ютер Максимові.
В один день втратити й статус, і бізнес, і всі статки. Саме так, напевно, відбувалося з людьми під час революцій — та й не тільки; такий собі Жофрей де Пейрак, вельможа з Тулузи й літературний персонаж, був позбавлений усього майна й спалений на багатті просто тому, що король йому позаздрив. Потім виявилося, що й від багаття Пейрак урятувався, і кар’єру зміг зробити заново. Арсен сподівався у своїй тузі, що й у нього життя ще не закінчилось.
Він перебирав подумки всі справи, які не встиг доробити. Він тужив за Міністром, за світом, який утратив, за життям, яке так і не прожив. У машині дуже тихо звучала «Карміна Бурана», так тихо, що часом ставала бурмотінням. Ззовні йшли пішоходи у своїх справах, обличчя їхні ставали то червоними, то зеленими залежно від настрою найближчої неонової вивіски.
— Як ти думаєш, — сказав Максим, дивлячись на екран свого ноута, — всі ці люди, що платять реальні гроші за віртуальних собак, — вони божевільні?
— Чому?
— На ці ж гроші вони могли б купити щось справжнє.
— Наприклад, що? Любов? Дружбу? Може, радість життя?
Максим всміхнувся:
— Все, у що ми віримо, існує. Так?
Арсен здивувався, бо Максим майже слово в слово повторив його власні думки. Все, у що ми віримо, — існує.
Його прорвало.
— На результат трибуналу якось можна вплинути?
— Думаю, ні. Вважай, що Міністра засуджено.
— Якщо він не з’явиться…
— Ще простіше. Обвинувачам буде легко.
— Він існує. Міністр. Це частина мене. Розумієш?
— Чудово розумію. Всі вмирають. Міністри теж.
Якщо пароль не буде активізовано за три місяці — акаунт анулюють і Міністр умре своєю смертю, подумав Арсен. У ліжку, один, далеко ще не старий… Державні турботи рано звели його в могилу…
Ох, якби ж не ховатися! Якби з’явитися на трибунал, прийти потім на страту, подивитися на юрбу з ешафота! Сказати на прощання кілька слів… Нехай анулюють акаунт в урочистій обстановці, нехай Міністр умре на очах у юрби, так, як жив…
Максим тримав на колінах комп’ютер, синюватий відблиск лягав йому на лице.
— Ого, — він дивився на екран, неясні тіні відбивалися в блискучих очах. — Все, як я й боявся.
— Що?
— Твого Міністра зламали.
— Що?!
— Перехопили акаунт. От зараз, якби ти ввійшов зі своїм лоґіном і паролем, — тебе б і вирахували, й одразу в гості… Ти не бійся. Я на твоєму боці. А це вже дуже багато.
Він розвернув екран. Арсен побачив знайому рамку «Королівського балу», вогку катівню, голу людину, підвішену за ноги. Голова була побрита наголо, але закривавлене лице ще можна впізнати: орлиний ніс, шрам на вилиці, роззявлений криком рот… Рядки у віконці чату стрибали, мов скажені — ішли зізнання, зізнання, зізнання, Міністр зізнавався в злочинах, у вчинених і у вигаданих, у кутку сиділи писар та кореспондент «Нашого балу». Писар строчив, а кореспондент збирався, очевидно, просто скопіювати лоґ, умістивши на першу сторінку скріншот з камери допитів — оцю ось картинку з підвішеним за ноги голим Міністром…
Хтось чужий, перехопивши керування Міністром, тепер брав участь у шоу. Напевно, страта буде так само барвиста.
— Дякую, — сказав
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Цифровий, або Brevis est», після закриття браузера.