Читати книгу - "Дім з вітражем"

іще раз подивитися на Прабабку в плащі та капелюшку. Колись я була страшенно вражена, коли вона показала мені свої фотографії з часів молодості, на яких була вдягнена в різні карнавальні костюми: якийсь тюрбан із пером, зірчаста туніка, розкішні шаровари. Розповідаючи про свої улюблені маскаради, вона пожвавішала, почала детально описувати тканини та крій тих костюмів, стишеним голосом зізналася, що під час одного з новорічних балів вогонь зі свічок, якими було прикрашено ялинку, перекинувся на шлейф її сукні, й сама вона чудом не згоріла; це було до війни, ще в Ленінграді. Говорячи це, вона раз у раз підносила руку до голови таким жестом, ніби поправляла вишукану зачіску. Зрештою, про волосся та нігті, на відміну від решти тіла, вона дбала завжди — ходила до перукаря, який робив їй стрижку, а потім сама бритвою зголювала собі волоски на шиї. Коли я була малою, то раз переплутала ту бритву з пилочкою для нігтів і жорстоко порізала собі пальці — кров зацебеніла струмком, як в Ісуса на образі. При цій нагоді Мама дізналася, що я порушую її заборону, і неабияк на мене розсердилася. А мене й далі тягнуло до темної Прабабчиної нори з піаніно.

Обвішані торбами, ми поверталися додому серединою Академічної, не заходячи вже ні до яких магазинів, та однаково я вважала, що ми йдемо надто повільно, щохвилини зупиняючись під кожною тополею.

— Чому ми повземо як черепахи? — поцікавилася я різким тоном, який здивував навіть мене саму. — Чому ти не можеш іти так само швидко, як я? — продовжила я, так і не дочекавшись від Аби реакції. — Я знаю, що ти хвора. Але чому ти хвора? Скажи мені, чому це так?

Аба й далі не відповідала, що означало, що я перейшла межі, які не можна переходити, задала запитання, які не можна задавати, вимовила слова, які не можна вимовляти, однак із цим уже нічого не можна було вдіяти: слово — не горобець, вилетить — не впіймаєш, тож я остаточно спалила за собою мости:

— Я не хочу плентатися за тобою! Це нестерпно! Я хочу побігати! Досить із мене цих сумок!

Я розвернулася і швидкою ходою кинулась навпростець, дивлячись поперед себе. Вона залишилася сама, апатична і мовчазна, а я бігла далі. Невдовзі я була вже наприкінці алейки, а може, на її початку, залежно від того, з якого боку дивитися, підстрибувала на одній нозі й почувалася дедалі гірше. Я не переставала нишком спостерігати за Абою, бачила її криві ноги в позаштопуваних колготах, навколо стояла купка сіток, які вона не могла підняти, з них стирчали батон і ковбаса. «Хай би вона була безтурботна і вільна, — думала я собі, — а не повільна і хвора. Хай би займалася чимось іншим, а не тільки покупками та приготуванням їжі, хай би вона перестала мене мучити». Я знала, що це дуже ниці думки, яких у жодному разі не можна собі дозволяти, та що я мала робити, раз вони самі в мені зароджувалися, певно, я також була ницою, от тобі й маєш, і вже годі було якось від цієї ницості відступити, вона вже мною заволоділа, я вже надто далеко відбігла, і водночас мені не було куди йти, вдома на мене ніхто не чекав. Тож я нерухомо стояла на газоні замість Фредра, якого поляки з Польщі забрали до себе, дивилася в бік кінотеатру імені Щорса — черга розсмокталася, фільм давно вже почався, я годувала голубів рештками рогалика, погойдуючись на шпичастих ланцюгах. Аба, певно, зустріла Прабабку, яка їй допомогла; ну і що, що вона старша, зате здорова, разом вони якось уже доплентаються додому, а я вирішила залишитися тут сама до вечора, бо власне щойно зрозуміла, що я — погана дівчинка, а погані дівчатка повинні залишатися самі.

Італійський дворик

Ми ніколи не зустрічалися у суцільно вкритих коричневою пилюкою коридорах Академії образотворчого мистецтва, де він викладав, а я навчалася, але я стала час від часу бачити його в центрі. Ми обоє були плодами Львова, яйцем, що його висиділо це місто, ми проклюнулися на львівських вулицях — і були вписані в них. Він — шпичастий німб Христа Засмученого з каплиці Боїмів, я — вирізьблена на її цоколі лев’яча паща, він — надтріснуті сходи до Домініканського собору, я — витерта клямка у формі шишки на дверях ренесансної кам’яниці, він — ґуляста бруківка на Пекарській, я — язик ще донедавна мовчазного дзвону на вежі Корнякта. Ми завжди ходили одними й тими самими вулицями, та лише тепер почали впізнавати одне одного: «Доброго дня!» — «Привіт!» — «Як справи?» — «Що нового?»… Я захоплено дивилася, з яким зусиллям він двигав свою переповнену печалями голову, мені здавалося, що її розривають зсередини шляхетні переживання, які пересічній людині були би не до снаги. Він водив мене то в одні місця, то в інші, показував свіжі нарости огидних меморіальних таблиць на прекрасних кам’яницях, критикував композиційні помилки нових пам’ятників і хвалив чудове знання анатомії в давніх скульпторів. Я завжди намагалася читати місто як книгу, але виявилося, що ось він — знає абетку. Біля фасаду одного будинку, з якого недавно обвалилася штукатурка, він сказав:

— Це мовою їдиш: «кава, чай, молоко». Щороку на весну Львів линяє, відкриваючи на фасадах літери з різних алфавітів. Нинішня влада ставиться до цього явища як до небезпечної хвороби. Щось на кшталт висипки. Симптоми, подолані в одному місці, з’являються щоразу в багатьох інших місцях. Проте доморощені лікарі впевнені у своїй кваліфікації та обраній терапії.

— І в них нічого не виходить?

— Поки що нічого. Але це… триватиме дуже недовго. Для мене вітраж на твоїй сходовій клітці — остання культурна мембрана міста. Якщо вона трісне, його вже ніщо не врятує.

— Падіння Рима? — невпевнено підказала я.

Він подивився на мене проникливим поглядом, може, аж занадто, і це глибоке проникнення почало мене хвилювати, я глянула на його руки, обручка на пальці виглядала як декларація моєї недоторканності, він пестив поглядом єврейські пам’ятки так само ніжно, як скляне дерево на нашій сходовій клітці, я опустила погляд на його старі шнуровані черевики, чорні та блискучі, наче поверхня