read-books.club » Гумор » Інтерв’ю з колоритним дідом 📚 - Українською

Читати книгу - "Інтерв’ю з колоритним дідом"

187
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Інтерв’ю з колоритним дідом" автора Андрій Степанович Крижанівський. Жанр книги: Гумор. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 15 16 17 ... 48
Перейти на сторінку:
Корсіку, частину грецької Ілларії. У другій Пунічній війні Рим прихопив Іспанію та карфагенський флот. У третій Пунічній війні — це були 149—146 роки до нашої ери — Сціпіон Еміліан про всяк випадок спалив і Карфаген. Як наслідок експансії Риму...

Але дослухати урок стародавньої історії правлінцям не вдалося, 3 гуком: «А ниньки я покажу тобі нашу

еру!» — голова, мов гладіатор, кинувся на ентузіаста вечірнього навчання.

Прудконога молодість перемогла — голова не зміг наздогнати вчителя. І так засапався, що, повернувшись, впав на стіл і прошепотів:

— Тільки ж ви — нікому, нікому...

ДЖЕНТЛЬМЕНИ УДАЧІ

Розмова не клеїлась. У цьому товаристві я був зайвий. Такий собі бідний родич. Парія. Ізгой.

— До речі, скільки ви заробляєте? — спитав дідок у золотих окулярах.

— Сто тридцять... і гонорар... бува, місячно двісті виходить,— знітився я.

Товариство саркастично закахикало.

— Браво! — поплескав у долоні дідок.— І заради цих копійок ви п’ять років терли штани в університеті...

— Е-е... шість — я заочник...

— Парадокс епохи! — хитнув головою дідок.— Шість років — і нічого не навчився! Костю,— повернувся він до парубійка закордонної моделі,— скільки ти поклав днями у «Кавказі»?

— Сім червінців — це стіл, і тридцятку просадив на більярді — не було прухи...

— Гм... розгулявся, як ревізор... Не схвалюю... Ну, зробимо скидку на молодість... кгм... на тлінний вплив західного кінематографа... І все ж,— перст дідка взяв мене на приціл,— так проводить своє культурне дозвілля простий бармен Костя!

— Місяць тому,— включився меланхолійний юнак з пальцями піаніста,— я дав банкет на дванадцять кувертів у сухумському ресторані «Діоскурі». Фантастика! Форель... дві балерини... кава у срібних джезвах...

— Теж піжонство,—буркнув дідок.—Ах, ця сучасна молодь...

— Ні, ні, Себастяне Хомичу, я знаю ціну пеньонзам,— реабілітувався аматор екзотики.— «Обмивав» жигулівський фіат після обкатки.

— А... Ну, що ж... І довго ти стягувався на цю жерстянку, Сево?

— Три роки... Як кажуть, недоїдав у ресторанах...

— От! —дідок знову вистрілив у мене пальцем.— Три роки — і свої колеса, хоч Сева не член Академії художеств, а телемайстер. Так, так, простий телемайстер, а кебету має, на відміну од деяких моралістів, у яких у кишені диплом, а на шиї — баняк...

— Я з вами не зовсім згоден, дорогий Себастяне Хомичу,— подав голос чоловічок з обличчям літнього шимпанзе.— Вища освіта не завадить, звичайно, якщо ти не зовсім дурний,— усі подивилися на мене.— Я своє чадо думав пристроїти до вузу, шукав ходи, не знайшов, а він тим часом поперся добувати тюменську нафту...

— Недовиховали,— осудив дідок.— А скільки ви поклали б на цей варіант з вузом?

Ентузіаст вищої освіти моргнув у мій бік.

— Е, що вже там! — махнув рукою Себастян Хомич.

— Тисяч з тридцять, на старі, звичайно, зміг би нашкрябати. Я й досі на старі рахую...

— Але ж ваша посада...— не втримався я.

— Так, я скромний оцінювач комісійного магазину,— з гідністю відповів недовихователь.

— І ваша зарплата...

— До чого тут зарплата, ставка, оклад! — скипів дідок.— Треба вміти жити, бути творцем свого індивідуального щастя! Я теж не лауреат, все життя на базі кручуся..,

— А подивилися б ви на дачу Себастяна Хомича! — благоговійно сказав Сева.— Версаль!

— Хто не ризикує, той не п’є шампанського! — висловився Костя.

— Ет, хіба він зрозуміє!—добив мене директор овочевого магазину Хаам.— Праведник... схимник... адвентист тринадцятої зарплати... З усіма своїми статейками він не вартий і півціни мого найгіршого персня!

— Жлоб, пардон за ізвінєніє, він і є жлоб! — вставив Костя.

— Ми вас не затримуємо! — бундючно виголосив дідок-нелауреат і показав мені на вихід.

У цей момент двері відчинилися — увійшов ставний чоловік з акуратно підстриженою борідкою.

— Ну-с, ваш візит затягнувся,— сказав він мені.— Всього найкращого, товаришу кореспондент! — І бородань повернувся до вишуканого товариства.

— Підслідні, встати!

— Слухаємось, громадянине слідчий! — хором відповіли вони.

СПАЛАХ ДАЛЕКОЇ ЗІРКИ

Це сталося недавно: на Місяці тільки-но змонтували перші лабораторії, зникли черги на п’ятикімнатні квартири.

Саме в той час нашої ери троє імпозантних мужчин зайняли столик на веранді ресторанчика «Під чумацьким возом». Так, так, на мальовничих дніпрових схилах.

Всі троє були засекречені світила. Вибачте, я й зараз не маю права назвати ці вікопомні імена. А тому наречу їх просто: Космос, Антисвіт і Дельфін.

Я розумію ваші сумніви: отак взяли собі та прийшли в ресторан, на люди. Але це було. Бо коли ставили вони якусь мету, то йшли до неї безкомпромісно, навіть через ресторани.

До речі, старший з їхніх референтів категорично заперечував проти цього культпоходу. Але Космос — крутенький, скажу вам, дядько! — буркнув:

— Може, у нас на пиках написано, що ми великі цабе?

Референт завів було про відповідальність перед історією, але Космос кинув свою знамениту фразу:

— Не гавкайте, куме!

І дискусія блискавично припинилася.

Коротше кажучи, Космос, Антисвіт і Дельфін голубили потрошку горілочку з перцем, смалили сигарети «Прима» (захоплення зі студентських років) і дивилися на молодь, яка вигицувала під електробандури танок-модерн «мадагаскарський гопачок».

Світила на когось чекали. І явно нервували.

— ВаЙ! Чи прийде наш дорогий бічо? — спитав Антисвіт.

— Не беріть собі в голову, він точний, як одеські биндюжники,— мовив Дельфін.

— Авжеж! — підтвердив Космос.— Я телефонував особисто.

— Маємо кілька хвилин, дорогі,— Антисвіт дзеленькнув кришкою старовинного годинника.—Я продовжую, цей генацвале потрібен мені більше, ніж вам...

Тут джаз вдарив з новою силою, і крізь ударний мелос фільтрувалися лише окремі репліки:

— Дзуськи... Тільки у мене засяє його талант...

— Прогрес без нього неможливий...

— Автор геніального...

— Стане стрижнем моєї стратегії...

— Його носили на руках у Римі, Мехіко, Ріо-де-Жанейро...

— Шеф у нього тямущий...

— Але ж втілює всі ідеї він...

Джаз раптом змовк на сі-бемоль.

На веранду піднявся молодик у захисних окулярах, вдягнений скромно, але з добрим смаком.

Всі зааплодували.

Оркестр врізав туш.

Молодик стримано вклонився і швидко пройшов до відомого нам столика. Світила схопилися з місць.

— Інтерв’ю... Закордонна преса...— шелеснуло по веранді.

— Стас Кібертюк! — представив гостя Космос.

— Смикнете за кумпанію? — запропонував Дельфін.

— Грузинський «ОС»? —поліз до портфеля Антисвіт.

— Пас! — відповів молодик, сідаючи у затінений куток.— Ми не належимо собі.— І він налив у фужер тонізуючий напій.— Останній раз я випив ковток джину

1 ... 15 16 17 ... 48
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Інтерв’ю з колоритним дідом», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Інтерв’ю з колоритним дідом"