Читати книгу - "Хвороба Кітахари"

садибі на волю двох псів, здоровенних ірландських вівчарок, подарованих йому як талісман союзниками — одним із шотландських хайлендських полків. Кобелі зжирали геть-чисто все, що жбурляли їм через дротяну огорожу військові патрулі, кидалися на кожного незваного гостя і навіть намагалися вихоплювати карпів з води паркового ставочка, вкритого лататтям. Коли до їхніх володінь час від часу доносився через озеро гуркіт вибухів з каменоломні, вони нашорошено завмирали, спершись передніми лапами на поручні дерев'яних веранд, готові до стрибка, злючі, і вили на Сліпий берег, що лежав навпроти. Вілла «Флора» стала неприступною.

У глушині ті часи звалися собачими роками: м’ясо, мило і решта речей першої необхідності були й лишалися дефіцитними, адже мирний план Стелламура навіть від найбіднішої спільноти вимагав самозабезпечення. У кого нивка або сад приносили врожай, тим було що їсти, а деколи вистачало й на те, щоб виміняти на чорному ринку курку на цигарки і картопляний шнапс на батарейки. Тому в ці роки не тільки в руїнах міст, але і в багатьох селянських дворах навіть собака був зайвим ротом.

Собак проганяли з дворів, кидали напризволяще, або вони самі з голоду тікали, збиваючись у лісах та гірських долинах до лютих зграй, які нападали навіть на «червону» дичину, а бувало й викопували кістки з поховань жертв війни. Коли голод примушував їх виходити з хащів до казарм, Елліот дозволяв своїм солдатам влаштовувати на них полювання й десятками відстрілювати, але не допускав жодних розправ з боку місцевих, які не мали вогнепальної зброї, а сильця, петлі та капкани були забороненими. Адже полювання, зокрема полювання на собак, було справою Армії. І Армія поблажливо ставилась до того, що деякі зі здичавілих псів знаходили лаз у дротяній огорожі вілли «Флора» і або знаходили там притулок, підкорившись ірландським бестіям, або гинули від їхніх зубів. Таким чином у парку вілли поступово зібралася непереможна зграя, яка час від часу робила набіги на села, знову ховаючись потім за огорожею, аж поки одного дощового літа до Собачого дому не прибув новий господар.

У ті перші дні серпня, через дев'ять років після свого звільнення з барачного табору при каменедробарці, на Моорське озеро повернувся пошарпаний роботою в каменоломні фотограф Амбрас, в'язень № 4273. Майстер портрету та пейзажу без жодних грошей, без фотокамери, без студії та темної кімнати, Амбрас відгукнувся тоді на заклик Армії, яка шукала начальника для знову відкритого в Моорі гранітного кар'єру.

Ніхто не впізнав приїжджого. Навіть давньому таборовому товаришу, певно, дуже складно було б упізнати в цьому незнайомцеві худу як скелет, жалюгідну постать, яка в день визволення брела уздовж розірваної електроогорожі до барака-пральні. Амбрас був тоді надто змучений, щоб стояти в черзі, чекаючи на вичищену куртку або сорочку покійника, або хоча б скинути смугасту робу, і він просто неба вперше за багато місяців улаштував собі ванну — влігся у паруючу твань неглибокої стічної канави і став дивитися вгору на снігові хмарки. Він бачив, як небо відповзає в гори терасами каменоломні; слухав далекі голоси, накази, крики, далекий гуркіт моторів і шум вітру в соснах та в опорах вартової вежі і хотів тільки лежати ось так, у цьому жаданому теплі, що огортало його мов густе, в'язке молоко, — аж раптом двоє гробокопачів, моорських мешканців, яких танкісти присилували до цієї роботи, підхопили його за руки та ноги і кинули на труповоз.

Я ще живий, прошепотів Амбрас до снігового неба, відчуваючи за своєю спиною щось кругле, тверде, а на шиї — волосся, холодну щетину, я ще живий, але не відірвав погляду від гір і хмар.

Навіть дев'ять років потому у своїй першій розмові з майором Елліотом зацілілий міг цілком точно, в масштабі відтворити на аркуші канцелярського паперу пральню, крематорій, бункери, тунелі й бараки моорського табору. Його паспорт жертви протягом цієї вербувальної співбесіди, чорний від штемпелів та поміток, лежав розгорнутим поруч із чаркою шнапсу на письмовому столі Елліота. І хоча на всі запитання про таборові роки Амбрас відповідав на позір байдуже, іноді він раптом затинався, хапав чарку і, хвилину покрутивши її в руках, випивав.

Після полудня коменданта й чужинця бачили на пароплавному причалі, вони про щось розмовляли, жваво жестикулюючи, і Елліот навіть сміявся. Чи це сміявся його супутник? Вони чекали на транспорт до Сліпого берега, переправилися потім на цьому запилюженому понтоні до каменоломні й повернулися назад аж коли засутеніло, сидячи у кермувальній рубці поромника і все ще розмовляючи.

Наступного тижня на листівках і на дошці оголошень біля комендатури під іменем нового начальника каменоломні стояло попередження, що всякий бунт проти цього адміністратора буде каратися так само суворо, як і напад на самого Елліота. Таким чином ім'я Амбраса стало погрозою ще до того, як він віддав свої перші накази в каменоломні.

Але боятися прибульця Моор став лише з того вечора, коли він приборкав собачу зграю вілли «Флора».

— Вілла?.. Собачий дім?

Звісна річ, Елліот недовірливо перепитав, коли Амбрас вирішив поселитися саме там, відмовившись і від кімнати в номерах біля пароплавного причалу, і від спорожнілих садиб моорських емігрантів.

Але комендантові було зрештою байдуже, хто захистить від мародерів майно зниклого безвісти Ґольдфарба. Тому заперечувати він не став.

Того ж дня, в годину вечірнього годування, Амбрас стояв перед зачиненими на ланцюг дверима вілли. В одній руці він тримав набряклий кров'ю полотняний мішок повний кісток і обрізків м'яса з казарми, в іншій — досить товстий обрізок залізної труби. Зграя вже чекала на нього.

Вілла «Флора». Як часто у свої таборові роки він бачив її як зникому маленьку цятку світла на протилежному березі. У деякі вечори цей маячок раптом яскраво спалахував у променях призахідного сонця — невидимі вікна, що хилиталися на протязі або вже зачинені на ніч, посилали через озеро відображення сонця у вигляді стрімкої послідовності сонячних відблисків. Щоразу, коли ці вогні з іншого боку засліплювали його, Амбрас, хоч би де він був — між бараками, на табірній