Читати книгу - "Розбійник"

міг усміхнутись. То що — тепер він натомість сміється аж надто багато? Мабуть, що ні. Страждань, якщо можна так висловитись, завдавали йому і дві доньки тієї Штальдерки. Та коли ці сестрички й завдавали йому страждань, то, знову ж таки, безперечно, лише через те, що їм завдавало страждань, зі свого боку, саме́ життя. Ми мучимо всі одне одного, бо всіх нас щось мучить. Адже людина зазвичай починає помщатись тоді, коли їй на душі стає зле. Тож людина помщається не стільки зі злости, скільки через якусь біду, а в житті так виходить, що від біди з нас ніхто не застрахований. Сподіваюся, висловлююсь я зрозуміло. Уже й обох доньок Штальдерки з нашим розбійником усе частіше змагали позіхи. Йому видавалося, що дівки позіхають зумисне; так воно, може, й було, і спершу ті позіхи його дратували, та згодом йому до них стало уже байдужісінько. А якось на вулиці один чоловік, з вигляду досить пристойний, ні з сього ні з того позіхнув йому просто в обличчя, і наш розбійник узяв та й укинув у ту роззявлену в позіху пащу свого недокурка. Уявляєте, як витріщив очі той чоловік у відповідь на таку витівку — з його рота зробили… попільничку! Цей вчинок можна назвати: «Помста розбійника». На щастя, ця помста була безневинна. Йому позіхнули в обличчя, і це була спроба у такий спосіб збити його з пантелику і приголомшити. Такі спроби вселити у нього невпевненість, відчуття роздвоєння особистости, внутрішнього розладу траплялися часто. Його намагалися роздратувати, тобто довести до несамовитости, щоб він розпаливсь і заходився стрибати, скакати. Одначе розбійник щоразу розгадував такі потаємні замисли. А ще на початку його часто ой як виводили з себе оті мастаки по-розмахувати, пожестикулювати руками. Тепер ні, вже давно не виводять. Йдеться про тих, хто перед носом у нього різко махав рукою, так ніби зневажливо виносив чомусь свій остаточний присуд. Разів кілька ті зневажливі жести страшенно його розлючували. Адже першої миті йому видавалося, що той присуд виносять саме йому, розбійнику. Все залежало, звісно, від сприйняття на око. Позіхи, присуд, що ще? А ще — отой жалобний креп, його час від часу пов’язують собі на рукава люди, в яких хтось помер і які в такий спосіб дають усьому світові знати про свою скорботу. Але ж як ті пов’язки на рукавах дратували розбійника! І що ж, вони дратують його і досі? Ні! Можливо, лише трішечки-трішечки, та й то оце «трішечки» сходить уже нанівець. А загалом такі знаки страждань уже не завдають йому аж надто великих страждань. Але ж як вона кинула оте «Ідіот!»! Не кинула, а просто накинулась із тим словом на нього. Немовби зумисне чигала на нього під тим кіоском, щоб накрити його тим словом, як мокрим рядном. Вона трохи повненька. Трохи аж надто повненька. Шкода, звісно. І тримається не досить рівненько. Та яке ніжне обличчя! Вона повсякчас ходила із Вандою, а розбійник у своєму невтомному коханні до Ванди не мав собі рівні. І все ж таки одного чудового дня він просто, без церемоній узяв та й перекинувсь до іншої. Щодо цього у нього зайшла з однією панною тривала розмова, зміст якої ми згодом іще перекажемо, бо вона нам здається надзвичайно важливою. А наразі розбійник душею і тілом, з усіма бебехами і печінками ходив, отже, «під» Вандою, був під її владою, і якось увечері промовив у себе в кімнаті: «О вежі голоду, сховайте мене на віки-вічні, а ви, гамаки, колихайте її у собі без кінця-краю, щоб їй завше було так хороше, як мені тепер зле, бо такого солодкого несмаку, яким вона є, на всенькій землі — від південного полюса і до північного — не знайти, і цей чарівливий взірець невігластва і не зовсім добросовісного виховання я люблю до нестями, до пекельних глибин безумства». Так промовляв він, викликаючи у собі захват і водночас над собою глузуючи, бо вона чи й уміла, либонь, написати листа, тоді як він сам був, можна навіть сказати, нотар. «Любчику мій солодесенький, ти ж бо, дурненький, на мені просто схибнутий», — сказала вона йому у ресторані, де вони стрілися. Він звів очі до неба, себто до стелі, й у душі засміявся. Та яке змерзле обличчя було в неї одного зимового ранку! Вона поминула його, не підводячи погляду. А якось, коли він привітався до неї, вона обернулась до подруги і запитала: «Ти його знаєш?» Подруга відповіла: «Ні». Одначе те «ні» пролунало якось безглуздо, нещиро, у ньому принишкло збентеження. Розбійника знали обидві і то дуже добре, просто цієї хвилини їм зручніше було його не впізнати. А іншим разом вона все благала його: «Ну ж бо, ходімо із нами, порозважаємось!» Тепер уже він зробив вигляд, немовби її не знає. «Дай йому ляпаса», — підказала подруга. Одначе підказка пролунала нещиро. У ній відчувалась якась нерішучість. Одного разу там було повно людей — я кажу про залу, де послухати співака зійшлась різношерста публіка. Охочих понаходило стільки, що яблуку ніде було упасти. Розбійничок улаштувавсь досить зручно. Згодом з’явилася Ванда із батьком і матір’ю. Усі троє почали навсібіч роззиратися, шукаючи вільних місць, але не знаходили жодного. Ванді трапивсь на очі розбійничок, але цей і не ворухнувся, щоб, скажімо, устати і ввічливо так запитати, чи не зробить вона йому ласку і не займе його місце. От зануда! Ванда вже аж тремтіла від гніву й інших таких почуттів через оце приниження. Тож вона рушила геть і так штовхонула двійчасті двері, що аж загойдалися стулки. «Я вже кохаю іншу, ту, з котрою ще навіть не познайомився», — пролунало в душі у розбійника. «То знайомся!» — прогримів голос з душі самого світу. Одна актриса писала йому листи. О душі тих, що полягли у битвах, простіть йому, тому, хто оббіга́в крамниці і вибирав краватки, в яких він хотів покрасуватися перед своєю Вандочкою, що називала його дитинкою, ще не здогадуючись, на що ця дитинка здатна. Одного разу Ванда, убравшись у все зелене й рожеве, мала просто чарівний вигляд, та май ти й чарівний вигляд, а такий ось розбійник ощасливиться цим усе ж тільки на свій манір. Чарівне завжди очаровує, на те воно й створене, воно ощасливлює, одначе кохання й чарівне далекі одне від одного, як небо й земля. Кохання — це щось зовсім інше. Та невже ж наш розбійник не відчував перед собою ніяких суспільних завдань? Схоже, наразі