Читати книгу - "Мир хатам, війна палацам"

не зважав на клопітливі міркування свого меркантильного свата. Противно до Максима був Іван характером не практик, а ідеаліст — «чоловік не від миру сього», як у гніві казала на нього Максимова Марта, бо своя Меланя характеру була лагідного, ніколи в гнів не впадала, отже, ніяким припадком і не могла б сказати ні на кого нічого образливого. Іван був заморочений зараз розмислами зовсім іншого, вищого порядку. Його непокоїло майбутнє рідного сина. Правда, зачинались його міркування, як завжди, здалеку: про майбутнє — в минулому.

— Ти посуди сам, Максиме, ось слухай мені сюди! — сумовито казав він, зітхаючи. — Яке наше з тобою пролетарське життя було? Ще малюками бігали ми по недільних школах. Ген пізніше — «Искру» читали отут під кручею, біля Косого капоніра. Ти, правда, більше на сторожі стояв, бо до читання замолоду не був прихильний… Постривай, не гарячись, не толоч задом призьби! Що було, те було; я ж не скажу, що ти й тепер негодящий, — тепер ти куди розумніший став! А тоді, скажімо, коли жандарми Боженкового батька, старого Назара, що прапор ніс, в нагаї взяли, хіба ти прапора підхопив? Я! От, і пам'ятка мені від жандармів на все життя! От, ще раз дивись…

Іван вишкірився до Максима, блиснувши з–під вусів разками зубів. Зуби в нього були один в один, як намисто, але верхній разок був неначе перерваний: двох зубів бракувало.

— Піхвами своєї шаблюки мені простісінько в рот пхнув, сучий син! Ну ж і я йому всипав либонь п'ять чи шість…

Максим поштиво закивав: він завжди кивав поштиво на цю кумову згадку, бо сам за революцію ще ніякого каліцтва не прийняв.

— Зубами, можна сказать, революцію вигризали! Он як! — констатував Іван, не приховуючи гордощів. — От як наше з тобою пролетарське життя зачиналось! А вони? Теперішні молодики? Куди їхній інтерес пішов? Я йому — якусь брошурку товариша Ульянова–Леніна, а він, Данилко мій, — Фенімора Купера тягне з бібліотеки «Общества трезвости»! Про те, як скальпи здирати з безневинних американських індійців! Тьху!

Іван почав сатаніти.

— Або ще синематограф цей вигадали, проклятущий: «Зигомара» якогось дивляться, шість серій, а потім ще, на закуску, сьома — «Зигомар не вмер, Зигомар живий!» Що воно і до чого, і нащо воно — я тебе питаю, ти мені скажи?! Куди вони, діти наші, вернуть? І звідки вони такі? От хоч би й коли війна почалася: Данько все — «піду та й піду на фронт, хочу геройство своє проявить, нехай і мою карточку в газеті надрукують!» Га?! Тут робочій людині в голові «мир хатам, війна палацам», а воно, здорове вже, вуса засіялись, а виступає гірше від усякого соціал–патріота! А тепер, бач: молоко на губах не обсохло, а туди ж — каже нам, паршивець: меншовики! Та чи ж воно розбирається на тому, що то є меншовик, а що — більшовик і що таке — справжня соціал–демократія? Соціал–демократію насправді я розумію так…

Тепер, коли дійшло до соціал–демократії, Іван Бриль мав сказати промову не менше як на годину, бо це був його «коньок»: шляхи розвитку російської соціал–демократії йому найбільше дошкуляли. І Максим збагнув, що треба вживати невідкладних заходів.

До речі, саме в цю хвилину жінки прочинили в кухні двері навстіж, бо там від печі з короваєм дихала страшенна задуха, і, прочинявши, грюкнули, аж забряжчали шибки. Оце якраз і була слушна нагода для Максима.

— Гей, баби! — сердито гукнув Максим. — Вікна повибиваєте! А шибка на Басарабці сімдесят п'ять копійок виносить! Та й коровай від такого грюкоту сяде в печі!

— Тю на тебе! — відгукнулася люта Марта. — Помовч вже, базікало! Знаєшся ти на короваях, якраз!

— Сяде, безпремінно сяде! — щоб піддіти Марту та всіх жінок за живе і тим роздмухати рятівну зараз суперечку, вхопився за слово Максим. — Он і кватирка у вас прочинена. А коли протяг у хаті, коровай неодмінно зісподу буде глевкий! Хіба ж не знаєте про таке? Закон фізики: рух атмосфери! Теж мені хазяйки! Їсти ніхто не схоче вашого короваю!

Жінки відгризнулись, але кватирку причинили.

— Ось як я розумію соціал–демократію, слухай мені сюди, — знову почав Іван.

— То перекуримо, свате, чи що, — похопився Максим, — щоб нам на весіллі не журитися?

Закурити спересердя годилось. Але коли Іван затягся глибоко димом, випустив його трубою і знову зібрався оповідати, Максим раптом ухопив грудку з–під ніг і з криком «а киш–киш–киш» пошпурив її на горобців, що начебто обсіли грядку з щойно засіяною редискою.

А тим часом, на щастя, почали сходитися і люди.

Першим з'явився Федір Королевич — солдат Третього авіаційного парку Південно–Західного фронту, що стояв постоєм тут–таки, на Печерську, — на бастіонах під Цитаделлю, навпроти лаври. Федір Королевич був колишній арсенальський кадровий робітник, покликаний до армії в перший день війни — ще до того, як усіх арсенальських робітників заброньовано, щоб виготовляти гармати, кулемети та інше спорядження. Коли ж усіх мобілізованих арсенальців повертали з армії назад на завод, — то виявилося, що й в авіаційній частині Королевич теж спеціаліст по моторах, і тому в армії він так і залишився. Іван з Максимом перестріли його на розі Московської і, як старого товариша, покликали розгуляти солдатську