Читати книгу - "Судний день"

під собою кілька магнатських родин, які першими не бажали коритися королю, що хотів наступити їм на горло. Дрібніша шляхта звичайно тягнулася за своїми патронами, від яких дістала добра й привілеї. Маючи все це, шляхтичі більшість свого часу проводили у бенкетах, розвагах, а також збиралися на різні сейми та сеймики, щоб обговорити політичну ситуацію. Вони не обтяжували себе господарськими клопотами, поздававши свої маєтності в оренду багатим торговцям-євреям. Ну а ті вже хотіли собі заробити прибутки не менші за шляхту, обклали підданих непосильними податками та повинностями. Селянство з року на рік обростало більшими злиднями, ремісництво та торгівля занепали.

Серед конфедератів були й справжні патріоти, які й складали ядро цієї компанії. Люди помірковані, освічені, для яких слова «республіка» та «шляхетське право» були не порожніми. Вони в першу чергу виступали проти захоплення королем, ставлеником Москви, абсолютної влади, а також проти втручання цариці до справ Речі Посполитої.

Була й третя група шляхти – релігійні фанати. Радикально настроєне католицьке духовенство крокувало завжди попереду цієї колони, і гаслом цих людей було викорінення схизми, хоч і вогнем та мечем. Підписання мирного трактату з Росією та надання додаткових привілеїв православним без краю розізлило цих людей – і вони взялися за зброю. Серед незчисленних ватаг конфедератів-фанатиків найбільшою була «корогва Вороновича».

У цьому селі справа знову впиралася у церкву. Невеличку церковцю, а також її парафіян, мали перевести в унію, згідно з ухвалою якогось там суду. Біда була в тому, що хлопи не хотіли коритися, не бажали відрікатися від православ’я.

Місцевий піп доводив, що церква побудована для православної громади, казав, що права на неї люди мають затверджені старою воєводською грамотою. Це у Вороновича та його супутників викликало лише іронічні посмішки. Вони сюди пройшли не за тим, щоб вести полеміку з якимось лайдаком. Його карали за бунт та непослух. Селяни, котрі тут стояли разом зі своїми дітьми, понасуплювались, проте коритися не хотіли. Вони навіть не боялися того, що коли заберуть церкву, їх нікому буде поховати, обвінчати, діти їх ростимуть нехрещені. Ці лотри до кінця стояли за віру своїх батьків, і лише одна людина могла їх вмовити перейти в унію. Це той проклятий піп, їхній душ-пастир. Однак він не ламався.

– Він не зламається, – шепнув Воронович до ксьондза.

Не тільки цей піп був отакий затятий – всі схизмати раптом такими стали. Ротмістр довго думав, чого ж так сталося, і висновок був лише один – титар. Уже півтора роки минуло з того часу, як він, Воронович, стратив того чоловіка. Що б такого, здавалося? Однак слава про нескореного титаря рознеслася по всіх усюдах. Православні затялися.

Ксьонз того не знав, тому самовпевнено посміхнувся.

– Як же, сину, вогонь та залізо іще не таких ламало. Думаю: ще сьогодні і цей піп, і ці хлопи перейдуть на унію, і ще одне село повернеться лицем до святого престолу Римського.

Надворі було дуже холодно. Під вечір завжди стає холодніше в таку пору. Адже зима ще не зовсім здала свої позиції, а весна ще була заслабкою, щоб перейти в тотальний наступ. Сніг залишався тільки де-не-де, та земля була ще твердою і замерзлою. Дув льодовий вітер, проймав людей до кісток. Вони тулили до себе дітей, закутували латаними свитами.

Священику, після чергової порції палок, почали кліщами виривати бороду. Коли той уже геть знепритомнів, то всі побачили, що толку з нього не буде, Воронович звернувся до людей.

– Дивіться, вашого попа було покарано, і так буде з кожним, хто насмілиться виступити проти закону та порядку шляхетського. Та він буде жити – життя ми йому даруємо. Цей чоловік потрапив під вплив попів московських, прислужників цариці, яка хоче задушити нашу волю. Вас обмине доля вашого впертого й немудрого панотця, ви зможете полегшити своє нужденне існування. Вам буде зменшено панщину з семи днів на тиждень до п’яти, будуть пом’якшені чинші та оренди. Ми пришлемо вам нового священика, ви собі зможете спокійно ходити до церкви. То що, пристаєте?

Натовп загрозливо мовчав. Нарешті обізвався якийсь хлоп.

– Царські війська вже тут! Буде вам скоро віра!

Натовп загомонів: тут уже давно ходили чутки про те, що Росія пішла війною на магнатів. Воронович подивився на ксьондза – той досадно мовчав. Тоді ротмістр скомандував:

– Цьому розумнику відрубайте голову. Попові теж. Карайте лотрів: кожного десятого бийте палицями та відливайте водою. Тут можуть бути заховані гайдамаки. Обшукайте їхні хліви. Якщо щось знайдете – паліть.

Шляхта й жовніри зраділи: їм уже набридло танцювати на холоді й хукати на задубілі руки, тож залюбки взялися за людей. Ті, почувши наказ Вороновича, кинулися врозтіч. Почався погром. Людей били палками, нагаями, покидавши їх прямо на землю та поздиравши одяг.

– Це вам за царицю, за святий синод, і за віру благочестиву, – приказували при цьому кати.

Кільком чоловікам підпалили бороди, потім запалили ще кілька хат.

З плином часу спокійна посмішка на обличчі ксьондза почала зникати, перетворюючись на нервозність. Зате розцвіла іронічна посмішка на обличчі Вороновича.

– А що я вам казав?

Закінчилося все дуже буденно: жовніри з мовчазної згоди свого ротмістра кинулися грабувати хлопські хати, зґвалтували якусь дівчину. Ксьондз намагався зупинити розправу: йому таке було не до душі, однак жовнірство, почувши запах наживи, уже стримати було годі.

Тим часом Воронович зібрав старшин на нараду.

– Місцевий жид розповідав, що з навколишніх сіл повтікало кілька десятків хлопів. Десь у лісі сидять. Кажуть, отаман якийсь з’явився – Швачка, чи як. Мабуть вже велика ватага назбиралася. Пильнуйте за селом: хлопи побіжать гайдамакам жалітися, то ми їх і накриємо.