Читати книгу - "Сибіріада польська"

оїзд набирав швидкості. Колеса ритмічно підстрибують на зчепах рейок: так-так, так-так! Локомотив важко пихтить під гору. Посвистує на роз’їздах, уповільнює перед семафорами. Поволі затихають, вигасають набожні пісні, сповнені жалю, віри й надії. А коли затихли, не було серед засланців такого, який би цієї миті не думав про одне: куди їх везуть, яка доля їх чекає?

У вагоні нема нар. Стіни, підлога й дах. Високо під дахом два малі віконця, тепер наглухо іззовні закриті. Засунуті, зачинені двері. Вантажний вагон, пристосований до перевезення ящиків з товарами, мішків зі збіжжям, мукою, цукром. Або худоби. Темно.

Посвистування промерзлих дверей. Тріск зовнішнього засуву. З білості снігу, з ясності червоного призахідного сонця — та раптова вагонна тіснота і темрява! Дотепер вільні люди, що виросли від сповитку з природою, землею, сонцем, вітром, повітрям й водою, з хвилини зачинення на засув у темному товарному вагоні відчули себе як звірі в клітці.

Перемерзлі протягом дня, таяли поволі в теплі власних тіл і подихів. Примиренність, піддавання себе долі, сила сонного безладдя охоплювали їхні душі й тіло. Тут, де зараз стоїш, повалитися і спати, спати, спати! Нічого не знати, нічого не чути, впасти в сонне забуття і звільнитися хоча б на хвилину від цього раптового кошмару.

Люди кликали одне одного, розглядалися за кусочком вільного місця, де б можна вимостити якесь лігво для плачучих дітей. Шукали десь задітих клунків з їжею і постіллю. Світили сірниками. Часом блискав на хвилину кишеньковий ліхтарик, ще рідше свічка, яку хтось передбачливий забрав з дому.

Природа має свої права. Дорослі ще не позбулися сорому, деякі навіть запитати не наважувалися, отже терпіли до межі витривалості. Діти голосно просили вивести їх за потребою. В кутку вагона люди знайшли спеціально для цієї мети пристосований отвір у підлозі. Не закритий. Для всіх на виду — малий отвір у підлозі вагона. Вкритий інеєм, тягнучий морозним протягом...

Ніч. Задуха у вагонах густішає з кожною хвилиною; сохнуть баранячі шапки, кожухи, перини, онучі, смердить потом, калом і сечею. Щасливі, хто приспав. Більшість дрімає у зачаділому напівсні. А є й такі, які з натовпом думок не можуть справитись, до яких сон не приходить. Неспокійна нічна тиша. Хтось там крикне крізь сон, заплаче дитина, сухий кашель когось мучить.

Юрія Даниловича сон оминав. З приплющеними повіками сидів опертий о стіну вагона і бився з думками. Мав бажання на цигарку, але боявся поворушитись, щоб не розбудити дружину, яка заснула притулена до нього. Синок спав у її обіймах, насичений материнськими грудьми. Поряд дрімала решта сім’ї. Юрій думав про них усіх з великою чутливістю і, що найдивніше, був у цей момент майже щасливим: «Що буде, то буде, але найважливіше, що ми всі є разом». Не хотів навіть думати, що сталось би, якби так Наталки з синком разом не пустили. Що має бути, то буде — найважливіше, що ми всі разом. Найважливіше, найважливіше...

Куди нас везуть? Понапихали людей, як худобу. В таких умовах далеко не заїдемо. А може, з німцями домовилися і у центральну Польщу нас транспортом довезуть? Дурниця! Леонов чітко читав: «Пєрєсєлеєни в другую область Советского Союза!» Отже, везуть нас у Росію! У Росію, у Росію... У Сибір? Це не була б першина для поляків... За царя дідусь Теофіль був у Сибіру, наручниками дзвенів у шахті, де добували золото. На царя дідусь нарікав, але тамтешніх людей, сибіряків, завжди хвалив.

Коли Юрій потрапив до совітської неволі під Львовом, комісари обіцювали їм, що всіх рядових і всіх унтер-офіцерів позвільняють, додому їм повернутися дозволять. А замість цього до таких самих скотських вагонів їх під усиленим конвоєм вштовхнули і в дорогу! Також на схід їх везли. У Дубні Юрію вдалось втекти з совітської неволі, а тепер знов у ній опинився, та ще й з цілою сім’єю... Сьогодні знов його везуть... Від мобілізації протягом усього того нещасного воєнного часу про Наталку журився найбільше. Вагітною залишилася. Сварки в її домі, впертість батька, який дочці не хотів дозволити вийти заміж за ляха. Війна! «Ґудзика від плаща не дамо нікому!» А потім той страшний хаос, бойня під німецькими бомбами, те постійне відступання і безнадійний, хоч і геройський опір війська. В кінець застигла, добила соладтів вістка про вхід у Польшу радянських військ. Стройові командири, найчастіше без зв’язку і залишені самі на себе, не дуже знали, як перед лицем цієї нової навали поводитись. Ставити опір, боротися? Не до всіх дійшов незрозумілий наказ маршала Сміглого: «З советами не воюємо». Юрія навіть рана так не боліла, коли осколок німецької шрапнелі роздер йому плече, як та хвилина, коли під Львовом здавалися росіянам, мусили віддати зброю і йшли в неволю. Здавалися слухняні наказам своїх командирів, а не тим пропагандистським листівкам, якими з літаків з червоними зірками засипували їх совіти:

«Солдати! Протягом останніх днів польська армія була остаточно розгромленою. Солдати міст: Тернопіль, Галич, Рівне, Дубно, чисельністю понад 60 000 осіб добровільно перейшли на нашу сторону. Солдати! Що залишилося вам? За що і з ким боротися? Навіщо наражаєте життям? Опір ваш є безрезультатним. Офіцери гонять вас на безглузду різню. Вони ненавидять вас і ваші сім’ї. То вони розстріляли ваших делегатів, яких ви послали з пропозицією, щоб здатися. Не вірте своїм офіцерам. Офіцери й генерали є вашими ворогами, вони хотять вашої смерті. Солдати! Бийте офіцерів і генералів. Не підпорядковуйтесь наказам ваших офіцерів. Гоніть їх з вашої землі. Переходьте сміливо до нас, до ваших братів, до Червоної Армії. Тут знайдете увагу і турботу. Пам’ятайте, що тільки Червона Армія визволить польський народ від нещасливої війни і отримаєте можливість розпочати мирне життя. Вірте нам! Армія