Читати книгу - "Лабіринт"

що з ним трапиться сьогодні? Не знає й не здогадується. Ось він зайнявся ранковим туалетом — поголився, розчесав і пригладив білі вуса. Холодна вода трохи збадьорила, проте снідати не хотілось. Усе-таки почовгав на кухню, присів біля столика, застеленого старою клейонкою, надрізав ножицями паперову пірамідку з кефіром, налив у склянку і деякий час сидів нерухомо, дивлячись у вікно, хоч нічого, крім шматка бляклого неба, там не було. Прозора шуба планети, а далі навсібіч — Космос, Космос… Пульсуюче безмежжя з гарячими синапсами сонць, імпульсами нейтрино і фотонів, незчисленні галактики у матрицях гравітації. І що ж, невже теорія єдиного поля пояснює все? То виходить, Чаєцький, а тепер і я, поставили крапку на розвитку теоретичної фізики? Абсурд, нонсенс. Треба ж дослідити властивості Всесвіту у першу мікросекунду його існування… А екстраполяції в майбутнє?

Почав пити кефір, заїдаючи вчорашньою булочкою і обмірковуючи модель стиснення космічного Простору — Часу.

Дзеленькнув дзвінок — прийшла Віолетта Михайлівна… В передпокої війнуло свіжістю і духами.

— Доброго ранку, Кириле Федотовичу! — Жінка покрокувала до кухні, господар почовгав за нею. — Поснідали?

— Та от кефір…

— Добре, це дуже добре! Я ось принесла вам яблук, і щоб із сьогоднішнього дня — голодна дієта. Кефір і яблука, можна мінеральну воду…

З того моменту, коли задзвонив дзвінок, можна починати відлік часу, який ще лишився Кирилові Федотовичу. Про голодну дієту вони порозмовляють хвилин десять-п’ятнадцять, власне, говоритиме сама Віолетта Михайлівна, а Кирило Федотович лише вставлятиме іронічні репліки, потім старий піде до кімнати одягатися, Віолетта Михайлівна гукне:

— Ви ж там тепліше, бо надворі зривається хуртовина!

Хвилин через двадцять вони вийдуть — старий з тоненькою папкою під пахвою, Віолетта Михайлівна — з порожньою сумкою. У папці, ми вже знаємо, — розшифровані таємниці Всесвіту, але вчений несе її так, неначе там якась звичайна рядова стаття. Навіть тасьмочок не зав’язав як слід! А час іде неспинно. Спускаються ліфтом швидко, ой, як швидко тануть останні хвилини життя видатного вченого…

Але ні він, ні його балакуча супутниця навіть не підозрюють цього. Ось вони вийшли на припорошений снігом тротуар, ідуть Пушкінською, біля театру російської драми повертають на вулицю Леніна… Тут, на перехресті, вітер сипле товчене скло, січе обличчя, і старий кутається коміром, насовує шапку. Віолетта Михайлівна піднесла руки, щоб поправити шарфик на шиї, і цієї миті підсковзнулась. Падаючи, змахнула рукою, щоб вхопитись за свого супутника, і сильно, навідліг ударила його в груди, саме там, де в Кирила Федотовича вживлений електронний помічник серця.

Старий теж підсковзнувся, сила гравітації кинула його на планету, в очах померкло, потемніло, та враз і зблисло осяйним шатром. «Електромагнетизм…» — почалася і тут же урвалася думка.

Попадали вони обоє, а підвелася тільки Віолетта Михайлівна.

Папка відлетіла вбік, розкрилася, і вітер миттю розметав білі аркуші, пожбурив їх вище дахів, і вони зникли у високості. Та ніхто на це й уваги не звернув, перехожі вже юрмилися навколо розпластаного на тротуарі дідка — поли пальта розкинулись, ноги підвернулись. Віолетта Михайлівна охала й ахала, торкалася його чола, натягувала шапку на сиву голову.

— Припорошило, а там льодок…

— Слизота.

— Бач, не посипали піском…

Хтось ускочив до будки телефону-автомата і викликав «швидку». Машина примчала справді швидко, але Кирило Федотович лікарської допомоги вже не потребував…

Дарунки Шамбали

Північне море штормило. Сяяло сонце, на чистому небі не було ні хмаринки, а вітер кошлатив темно-сіру поверхню неозорих вод, зганяючи отари білих баранців. Ростислав Микитюк любив спостерігати мінливу стихію, годинами простоював на кормі, тримаючись руками за перила. Веселий туристський корабель «Клавдія Єланська» завзято краяв хвилі, але бічної хитавиці погасити не вдавалось, і палуба нагадувала розгойдану колиску.

Різкий жіночий скрик примусив Микитюка обернутись. Просто на нього з піднятого краю палуби, немов з гірки, штовхнуло молоду жінку — поли її блакитного плаща лопотіли на вітрі, обличчя було охоплене страхом. Ростислав розкинув руки, і вона опинилася в його обіймах.

— Ох, вибачте, — зніяковіла, — якби не ви…

— Нічого, добре, що не вдарились.

Відчувши у своїх руках пругке жіноче тіло, пройнявся радісним хвилюванням. Здивувало тільки, що на її лиці промайнула гримаса болю. Ця комічна ситуація мусила б викликати сміх, і Ростислав усміхався, а жінка скривилась, пересилюючи біль.

— Що з вами?

— Та… пусте. Мозоль.

Присіла на лавочку, скинула лівий черевик і почала злегка погладжувати ступню.

— Він мені так дошкуляє, що хоч плач, — поглянула на Ростислава трішечки знічено, немовби пробачалася. — Особливо на екскурсіях.

— Ну, та це ж не смертельно. — Ростислав мимоволі милувався її гарною постаттю. — От у ленінградки стан загрозливий…

— Я чула, як по радіо викликали лікарів. Здається, ви теж медик?

— Ну, не зовсім, але…

Подумки здивувався: він хвилюється в присутності цієї звичайної жінки! Хоча… Може, вона саме ота, на яку підсвідомо очікував