Читати книгу - "Прекрасна одержимість"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Аж ось, раптово, соната заграла на її устах, неначе органіст шукає однією рукою нижню клавіатуру для мелодії. Рони розділилися, показуючи на дивовижно малі, прямі білі зуби. То було скерцо.
Однак умить, наче злякавшись власної сміливости, вуста зімкнулися, соромливо. Але усмішка зоставалася в очах – у зовнішніх кутиках очей – ще довго після того, як пропала з уст; то було лярго. Лярго дольчементе.
А споглядальник? Що сталося з ним? Ах, його серце пульсувало і гупало шаленим строто!"
Мастерсон знав, що цей опис безглуздий. Він додав, досить безпорадно:
"Неймовірно тривожна усмішка; усмішка, до якої слід вдаватися з осторогою, бажано серед людей літніх, твердої вдачі – бажано родичів, якщо взагалі родичі неподалік доречні".
Гелен Гадсон усміхнулася. Нині прозвучала сонатина. Вона складалася з трьох частин: адажіо, анданте, ленто; але хвилювала вона не менше, попри стриманий настрій.
* * *– Видається, ми вже довго тебе не бачили, Томе, – мовила вона, своїм сиплим контральто, жестом запросивши його сісти біля себе в гойдалку.
Джойс зосталася стояти.
– Томмі, – промовила вона, – я пообіцяла Неду Бравнлов, що поїду з ним на прогулянку. Зараз він під дверима, чекає на мене. … Ти не проти, якщо я піду?
– Іди з миром! – Мастерсон підніс по-папськи два пальці. – Я в чудових руках.
Тонкі пальці Джойс пестливо пробіглися по плечах мачухи.
– Я ненадовго, люба, – сказала вона.
– А ти взагалі кудись виходила? – запитав Мастерсон з товариською турботою.
Гелен похитала головою.
– Надто багато справ! Гості можуть прийти будь-коли; від зустрічі з ними аж ніяк не випадає відмовлятися; це пацієнти доктора Гадсона та инші люди, з якими він колись потоваришував. Думаю, ти пригадуєш неймовірну кількість поминальних букетів…
– Ніколи стільки не бачив!
– Так, Томе, ці квіти прислали звідусіль; від імени людей, чий зв’язок з нами встановити дуже важко. Два їх добрих десятки ніхто в Брайтвуді впізнати не міг. І ті відвідувачі, яких я приймаю щодня, переважно, незнайомі нам. Вони приходять спитати, чи можуть чимось допомогти Джойс та мені. Учора якийсь дивак італієць об’явився тут і спробував подарувати мені тисячу доларів. Це лишень приклад. Їхні історії досить різні, судячи з того, що нам відомо – бо вони на диво небалакучі – але одне спільне для всіх… колись, десь доктор Гадсон допоміг їм впоратися зі скрутою – зазвичай позичивши гроші; хоча не завжди то були гроші; инколи просто порада або сила його впливу.
– Він направду мав велике серце, – зауважив Мастерсон.
– Так, безумовно, але не тільки. Багато людей мають велике серце і щедрі на гроші. Тут йдеться про щось инше. Його взаємини з людьми були не такими. Вони всі поводяться так, наче належали разом з ним до якогось ексцентричного таємного товариства. Вони приходять, прагнучи хоч щось, будь-що зробити для мене, тому що бажають висловити свою подяку; але коли їх загнати в тісний кут і попросити розповісти, звідки саме в них узявся сімейний борг, вони затинаються і ухиляються від відповіди. Це дуже дивно.
Від другої години я слухала історію, яка спантеличує мене більше, ніж будь-яка инша; мабуть, тому що я трохи глибше проникла в її таємницю. Стара пані, про існування якої я й не знала, прийшла розповісти мені, яким чудовим був доктор Гадсон і чи не могла б вона мені чимось стати в пригоді… Я хотіла би поговорити про це. Тобі не буде нудно?
– Розкажи мені, будь ласка!
– Гаразд, усе це почалося, розповіла місіс Вікс, з операції на чоловікові. Доктор Гадсон попередив їх, що вона безнадійна. Сім’я опинилася в нужді. Вона сказала, що зі шпиталю не надіслали рахунку; що доктор Гадсон знайшов добре місце для старшого хлопця і послав дівчину, яка мала хист до малювання, до художньої школи… Вона показала на ту прегарну марину над коминком в нашій вітальні і сказала: "Це її робота. Вона йому подарувала цю картину. Її виставляла Архітектурна ліга в Нью-Йорку"… Доктор Гадсон захищав їх від катастрофи, поки вони не змогли піклуватися про себе самі; і коли, за багато років, вона прийшла до його кабінету, щоб сплатити свій невеликий борг перед ним, він відмовився від грошей; сказав спершу, що це для нього лише втіха, і він не хоче, щоб йому покривали будь-які витрати. Вона досить-таки наполягала, і він сказав їй: "Чи ви коли-небудь розповідали про нашу невеличку угоду?" – "Ні", – відповіла вона. Ви наказували мені нікому не розповідати, і я послухала вас". – "У такому разі, – проголосив він поважно, я не можу прийняти цих грошей!"
– Звісно, вона була нерада залишити все, як є – бо ж почувала себе справжньою пані – але коли вмовляла його узяти гроші, він відповідав: "Якби я вважав це позикою, то міг би прийняти її сплату. Але я думав зовсім про инше, коли вкладав гроші у вашу сім’ю. Усі ваші діти виросли набагато успішнішими й заможнішими, ніж я сподівався. Отже, позаяк тоді я вірив, що просто віддаю їх вам, то тепер не можу прийняти їх, бо тим часом використав їх усіх сам!".
– Пробач, – сказав Мастерсон, – видається, що я не зовсім розумію. Що там у самому кінці він сказав їй?
Гелен кивнула таємниче.
– Таке питання цілком доречне, – розповідала далі вона. – Я спитала місіс Вікс, що це означає, і вона неабияк збентежилася.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Прекрасна одержимість», після закриття браузера.