Читати книгу - "Свята Марійка"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
– Що правда, то правда, кумо, таких немає…
– Бач, має службове житло, а не хоче мою Світланку до гуртожитку вести, та й у нього ж там тільки одна кімнатка.
– Ти от говориш, говориш, – каже Соня Львівна, – а не зізнаєшся, як твого майбутнього зятя звуть, чи це секрет? Боїшся, що я його собі відберу?
– Чому боюся? Звуть його Віталій!
– А він, бува, не клаповухий трохи? – раптом здогадалася Соня Львівна, про кого мова.
– Ти що, знаєш його?…
«Та який же з цього Віталія гарний чоловік для Світланки?! Коли є у нього вже сім’я – жінка, ще й двоє дітей! Знаю я цього пройдисвіта, дуже добре знаю, бо ми живемо поряд!» – подумала Соня Львівна, але вирішила всієї правди поки не казати, промовчати. Не хотіла стара жінка «кидатись на амбразуру», ставати свідком у такій делікатній справі. Бо ж відомо: хто на таємних коханців доносить, після примирення сторін стає найпершим – при тому ж для обох сторін – ворогом.
От Соня Львівна й викрутилася:
– Я живу у військовому містечку, – каже, – але може, це той, про кого думаю, а може, й хтось інший.
Ось так несподівано й дізналася Надежда, куди саме її чоловік ходив.
«Он воно що, – думає Надежда, – знайшов багату жінку із квартирою, уже й обживається в сім’ї, звикає; ще трохи потягне кота за хвіст, а там наважиться, та й шукай вітра в полі! Треба мені із цим усім щось робити».
І вирішила Надежда для початку за Віталієм прослідкувати. Але ж двоє дітей на кого зоставити? Та й клопотів по дому вистачає.
День, два збиралася Надежда, а потім таки намірилася вийти в місто, щоб хоч подивитися на той будинок, де живе її розлучниця. Що мала би з тим робити, ще не знала.
Третього дня після того, як дізналася всю правду, таки одягнулася Надежда в новіше плаття, взяла дітей за руки…
Аж тут – чоловік іде додому, мов щось відчув.
– Куди це ти збираєшся? – питає.
– Та хотіла до перукарні піти, учора домовилася із Сонею Львівною, щоб за дітьми подивилась.
– Я знаю, мені Орися сказала, що ти на бабусю із сестрою їх маєш залишити. Але я тобі дітей кидати не дозволяю! Щоб із дому нікуди ні ногою, чула?! А то…
Мабуть, слідкував за нею.
Похнюпилася Надежда, перевдягнулася в старий заштопаний халат, зосталась удома.
І Віталік цієї ночі вдома був; а потім цілий тиждень до міста не виходив.
– Мабуть, щось між ними сталося, – казала подружкам Надежда.
– А раптом усе само собою розсмокчеться?
Вона вже й рада…
Аж ось після обіду в неділю зібралися жінки на посиденьки, а тут і Соня Львівна вийшла, гукає до Надежди:
– Була я вчора в місті, заночувала у куми, оце тільки вранці й повернулась, хочу тобі новину сказати.
– Як щось гарне, то кажіть!
– Слухай: між твоїм чоловіком і Світланкою пробігла чорна кішка.
– Мабуть, таки точно покаявся, – кажуть жінки. – Одумався нарешті!
– Не в тім справа! Слухайте: Світланка (я ж і порадила) поставила жениху ультиматум: або вони до кінця місяця розпишуться і почнуть жити разом у квартирі її мами, або вона шукатиме собі когось іншого. Він, звичайно ж, почав відмовлятися, мовляв, каже, треба ще трохи часу. А вона тоді: даю тобі тільки тиждень на роздуми, у неділю буду чекати на остаточну відповідь, і як ні, то й ні!
– Ах он воно що! – аж задихнулася Надежда. – То це мій Віталік розмірковує? А я вже думала… Ми ж із ним знову почали разом спати!
– Ти зарання не тривожся, – кажуть жінки. – Якщо спить із тобою – це гарний знак. Мабуть, не піде більше до Світлани. Ти, Надеждо, сама подумай: щоб із нею одружитися, спочатку треба із тобою розлучитися. А хто ж вас без твоєї згоди розлучить?
– Та й чи буде моя кума Наталка згодна взяти до себе такого зятя, коли про все дізнається, він же їх безсовісно обманював…
– І на квартиру у нього
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Свята Марійка», після закриття браузера.
