Читати книгу - "Месія Дюни"

Корба, попросивши поглядом підтримки Пола, відповів:

— Ми послані у світ заповіддю Муад’Діба, щоб Він спізнав правду про Свій народ, а народ спізнав правду про Нього.

— Шпигуни, — повторила Алія.

Корба ображено промовчав, стиснувши губи.

Пол дивився на сестру, питаючи себе, навіщо вона спровокувала Корбу. І нараз він зауважив, що Алія стала по-справжньому жіночною, її врода спалахнула першим полум’ям невинної юності. Дивно лише, як міг не помітити цього раніше. Їй було п’ятнадцять, майже шістнадцять. Превелебна Матір, котра не знала материнства, незаймана жриця, об’єкт перемішаного зі страхом поклоніння забобонних мас — Алія Ножа.

— Зараз не час, і це не місце для вибриків твоєї сестри, — озвалася Ірулан.

Пол, не звертаючи уваги на її слова, кивнув Корбі.

— Площа заповнена прочанами. Вийди й проведи їх на молитву.

— Але ж вони чекають вас, мілорде, — відповів Корба.

— Надягни свій тюрбан, — сказав Пол. — З такої відстані вони не розрізнять.

Проігнорована Ірулан, стримуючи роздратування, придивлялася, як Корба підводиться, підкорившись наказу. Вона раптом занепокоїлася думкою, що Едрік не зміг приховати її дії від Алії. «Що ми насправді знаємо про цю сестру?» — питала вона себе.

Чані, міцно сплівши руки на колінах, глянула через стіл на Стілґара, свого дядька й міністра державних справ Пола. «Чи довго ще старий фрименський наїб обходитиметься без куди простішого життя своєї пустельної січі?» — міркувала вона, водночас зауважуючи, що чорне волосся Стілґара почало сивіти на скронях, але його очі під тяжкими бровами зоставалися прозірливими. То був орлиний погляд дикого краю, а його підборіддя ще зберігало сліди, зоставлені перебуванням у дистикості.

Знервований увагою Чані, Стілґар оглянув Кімнату Ради. Погляд його впав на балконне вікно, за яким надворі стояв Корба. Той здійняв витягнуті руки в жесті благословення, і гра пообіднього сонця утворила на вікні позаду нього червоний ореол. Якусь мить Стілґару здалося, що Придворний Квізара розп’ятий на вогненному колесі. Корба опустив руки, зруйнувавши ілюзію, але потрясіння Стілґара не зникло. Його думки, супроводжувані гнівним розчаруванням, переходили від прохачів, котрі чекали в Прийомній Залі, до ненависної помпезності, що оточувала престол Муад’Діба.

Стілґар подумав, що, спілкуючись з Імператором, сподівається віднайти в ньому якусь недосконалість чи ваду. Він знав, що це святотатство, але однаково цього прагнув.

Коли Корба повернувся, до кімнати долинуло далеке гудіння натовпу. Коли балконні двері щільно зачинилися за ним, звуки стихли.

Пол провів Квізару поглядом. Корба зайняв своє місце ліворуч від Пола: незворушне темне обличчя, застиглі очі фанатика. Насолоджувався миттю релігійної влади.

— Дух осінив нас, — промовив.

— Слава за це Богу, — відповіла Алія.

Губи Корби побіліли.

Пол знову придивився до своєї сестри, намагаючись збагнути її мотиви. І дійшов думки, що під маскою її невинної зовнішності ховається облудність. Вона була витвором тієї ж програми селекції Бене Ґессерит, що й він сам. Що дали їй гени Квізац Хадераха? Однак поміж ними існувала ще й таємнича різниця: вона була ще ембріоном в утробі матері, коли та випила сиру меланжеву отруту. Мати і її ще ненароджена донька одночасно стали Превелебними Матерями. Проте одночасність не означала ідентичності.

Колись Алія розповіла йому про цей досвід. Одної страшної миті вона прокинулася до життя, а її пам’ять поглинула незліченні інші життя, засвоєні матір’ю.

«Я стала своєю матір’ю та всіма іншими, — казала вона. — Я була несформованою, ненародженою, але це не завадило мені водномить зістаритися».

Відчувши, що Пол думає про неї, Алія всміхнулася йому. Вираз його обличчя пом’якшився. «Хіба може хтось реагувати на Корбу інакше, ніж із цинічним гумором? — спитав він себе. — Що може бути кумеднішим за командос-смертника, перетвореного на священика?»

Стілґар зашелестів своїми паперами.

— Якщо мій сюзерен дозволить, — сказав. — Це пильні та невідкладні справи.

— Тупайльський договір? — спитав Пол.

— Гільдія тримається думки, що ми повинні підписати цей договір, не уточнюючи розміщення Тупайльської Антанти, — промовив Стілґар. — Ця думка має деяку підтримку серед делегатів Ландсрааду.

— До яких методів тиску ти вдаєшся? — спитала Ірулан.

— Тих, які передбачив для цього мій Імператор, — відповів Стілґар. Суха формальність його відповіді містила в собі всю його неприязнь до принцеси-консорта.

— Мій пане та мужу, — звернулася Ірулан до Пола, змушуючи його приділити їй належну увагу.

«Підкреслювати титулярну різницю в присутності Чані — це слабкість», — подумав Пол. У такі хвилини він поділяв Стілґарову антипатію до Ірулан, але ця антипатія була пом’якшена певним співчуттям. Ким же була Ірулан, якщо не пішаком Бене Ґессерит?

— Так? — сказав Пол.

Ірулан дивилася на нього.

— Якщо ти призупиниш постачання меланжу…

Чані похитала головою на знак незгоди.

— Ми діємо обережно, — відповів Пол. — Тупайле залишається притулком для переможених Великих Домів. Цей світ є символом святині, найвищої безпеки для всіх наших підданців. Викриття розміщення притулку робить його вразливим.

— Якщо вони можуть переховувати там людей, то можуть ховати й інші речі, — буркнув Стілґар. — Армію, скажімо, або ж початок культивування меланжу…

— Якщо хочеш, щоб люди залишалися миролюбними, — сказала Алія, — не варто заганяти їх у глухий кут.

Шкодувала, що дала втягти себе в суперечку, яку передбачала.

— То ми даремно вели переговори впродовж десяти років? — промовила Ірулан.

— Жоден із вчинків мого брата не є даремним, — відповіла Алія.

Ірулан підхопила перо, стисла його так, що аж побіліли пальці. Пол побачив, що вона бере свої емоції під контроль за методом Бене Ґессерит: пильний погляд усередину себе, глибоке дихання. Майже почув, як вона повторює літанію. За мить Ірулан запитала:

— І чого ж ми досягли?

— Ми вивели Гільдію з рівноваги, — сказала Чані.

— Ми хочемо уникнути відкритого протистояння з нашими ворогами, — додала Алія. — Не маємо особливого бажання їх убивати. Достатньо з нас тієї різанини, що вже відбулася під прапором Атрідів.

«Вона теж це відчуває, — подумав Пол. Дивно, що вони обоє мають таке почуття обов’язку стосовно цього розбишакуватого ідолопоклонницького Всесвіту з його екстазами спокою навпереміну з дикими пориваннями. — Чи повинні ми захистити їх від них же самих? — питав він себе. — Вони щомиті граються з порожнечею — порожні життя, порожні слова. Вони надто багато вимагають від мене».

Щось стиснуло йому горло. Скільки він за