Читати книгу - "Дзеркальце, моє дзеркальце"

Мені ще замало років, щоб робити татуювання законно, але моя перша татушка – саморобна, і її було набито мною ж, за допомогою голки й чорнил. Відео з «Ютубу» показало мені, як це робити, і мені вдалося повторити це самостійно – на підошві, під вигином стопи. Боліло як казна-що й вийшло фігово.

То мав бути знак безкінечності, але більше схоже на криву вісімку. Навіть не знаю, нащо мені засвербіло її робити, ну окрім того, що так можна було вбити час і мені подобався біль. Того дня мені вже й так боліло, наче всередині та зовні все було один суцільний синець, і мені хотілося відчути щось окрім тиску бетонної плити на груди.

Друге тату мені зробили того ж дня, коли виголили півголови. Це сталося майже випадково, просто в мене в голові сидів образ того, який вигляд мені хотілося мати, і тоді як моє тіло змінювалося згідно з ним, мій імідж – ні.

Якось уранці мені подумалося: невже це правильно та справедливо? Моє тіло пройшло крізь такі випробування, і всім було байдуже. Та варто мені зробити пірсинг чи змінити зачіску, як розпочинається Третя світова війна. До дупи все це. Якщо я й можу дозволити собі контролювати щось у своєму житті, то це – мій зовнішній вигляд.

Коли мені зголили волосся і з дзеркала на мене витріщилося відображення, в голові промайнула думка… ну, привіт, ось і познайомилися. Мені не хотілося повертатися додому. Натомість хотілося ще трохи побути собою, відкласти розчарування, яке – в мене не було жодних сумнівів – відчують мої батьки через те, що я не гарненьке охайно підстрижене дитя з родини середнього класу, яким вони хотіли мене бачити. Хотілося постояти біля тату-салону та пороздивлятися ескізи. У мене з собою були гроші за підробіток у супермаркеті по суботах. У голові звучало: що за маячня, ти виглядаєш на одинадцять років, їм доведеться вигнати тебе звідти.

Можливо, то було через нову зачіску. Але вони не попросили показати паспорт і не вигнали мене. Кремезний чолов’яга з бородою до пояса просто передавав мені каталог за каталогом і чекав, коли я виберу. І тут мені трапилася акула-молот, вкрита етнічними символами, і я кажу чуваку:

– А що це означає?

– Це – символ сили, захисник, воїн, – відповідає він. – Це для людини, яка зробить будь-що для тих, кого любить.

– Я хочу таку, – на цих словах мої щоки почервоніли, адже мені стало раптом зрозуміло, що є тільки одне місце, де ніхто не помітить цього татуювання. – На дупі.

Він довго дивився на мене, і майже не сумніваюся, що розмірковував про те, звідки у малій рудій нікчемі хоч крапля воїна, але зрештою знизав плечима та сказав:

– Буде боляче.

– Я витримаю.

– Як хочеш, шкіра твоя.

І він не збрехав. Було офігенно, офігенно боляче. Машина вібрувала так, наче намагалася розтрощити мені кістки, шкіра волала на всю горлянку, нерви зойкали та скрикували від кожного уколу, хвилини тягнулися, як години, а потім біль ніби став частиною мене, всотався в кожен мій подих. Коли він нарешті закінчив і відклав машинку, мені вдалося відшкребти себе від столу та підійти до дзеркала. Під моїм поглядом кольори на акулі оживали, вона мінилася блакитним і зеленим на шкірі та м’язах, і всередині розливалися тепло та спокій, і мені ставало приємно бути собою. У цій укритій кольоровими чорнилами шкірі мені було затишно й зручно. Тоді й стало зрозуміло, що то було правильне рішення, тому що проявляти свої кольори – завжди правильно. Принаймні має бути.

Звісно, боліло воно дуже довго, дні по тому, але мені було байдуже. Мені це подобалося. Мені подобався біль і подобалася моя акула, навіть коли мені не було її видно, тому що ніхто крім мене не знав, що вона там, а це означало, що навіть найближчі люди насправді мене не знають. То було круте відчуття.

Останню мені набили під пахвою, біля серця. Коли Ней зникла, мені було так боляче, що було необхідно якось витіснити той біль. Біль від попереднього татуювання вже минав, і мені бракувало того, як він відволікав мене, тож довелося повернутися до чувака з бородою, і він добре наді мною попрацював. Там була хвиля, що розбивається об скелі, невгамовна вода, що змінює форму, перетікає, набуває сили. Це я – та хвиля, думалося мені: в мені стільки сили, навіть коли я розбиваюся.

Пам’ятаю, як мені хотілося розповісти про це Ней, тому що це здавалося мені вдалим рядком для пісні, але її не було поряд. Вона була там, де з нею трапилося це.

Це татуювання. Від нього я впадаю в паніку. Наомі б ніколи не зробила тату. Вона їх ненавиділа.

Ми разом дивилися «Тату-фіксерів», і вона тільки те й робила, що обурювалася тим, що якісь дурні казяться й набивають собі якусь дурню, і як жахливо це виглядатиме, коли вони постаріють і шкіра обвисне. Вона казала, що тату роблять марнославні люди, які не знають інших способів самовираження.

Дівчина, з якою ми тусили за день до того, як вона, у своїй жовтій сукні й босоніж, кудись зникла, ніколи б не зробила татуювання. У найближчий мільйон років – ні.

– Дідько. – Роуз стає на коліна поряд зі мною та вдивляється в дивний темно-синій візерунок.

– Лайно, – каже Лео, стоячи за нашими спинами.

На зап’ястку Ней витатуйовано півколо, досить маленьке, не більше за п’ятдесятипенсовик, заповнене тонко виведеними абстрактними малюнками, які, здається, нічого не означають. Криві, прямі кути, цятки та рисочки, численні шари деталей, які заповнюють півмісяць майже всуціль та видаються позбавленими змісту, аж поки не починаєш справді на них дивитися, а коли починаєш – бачиш обличчя, тварин, глибину та тіні. Кліпни – і все зникне.

– Це зробила людина з великим досвідом – стільки деталей на такому маленькому просторі. Лінії охайні, нічого не розтеклося. Вона не могла набити це сама чи в якомусь притоні. Це робота професіонала. Треба повідомити поліції, – кажу я.

– І звідки це ти раптом стільки знаєш про татуювання? – питає Лео. – І до біса копів, нащо їм казати? Яка з того користь?

– Коли вона зникла, його не було,