Читати книгу - "Таврований"

— Тому, що так передбачено, — відповів Руднєв.

— Перевіримо, — гнув своє Малишев.

Семен Васильович ні крапельки не шкодував за військовим, який усіх підозрював. У Баскакова не вийшло в сімейному житті: розлучився з дружиною. Від нього пішли діти. Це зробило його підозрілим і злим. Він постійно заходив до Руднєва, вказував на конкретну людину, що це ворог народу. Його необхідно ліквідувати.

Зазвичай в таких випадках Семен Васильович змушував його писати офіційну заяву. Вони розбиралися на комісії. Кілька справ з подачі Баскакова довелося передати в особливий відділ.

На партійних зборах у нього траплялися цілі баталії з колишнім командиром бронепоїзда Коноваловим. Той за станом здоров'я займався кадрами.

— Всі вороги, всі зрадники. Один ти чистий, — говорив йому Коновалов. — Зупинися. Помреш, за труною ніхто не піде.

— Таких, як ти, — не здавався Баскаков, — треба в першу чергу знищувати.

Ці дебати досягали іноді такого напруження, що секретарю парторганізації доводилося розводити комуністів по різні сторони приміщення.

Коли Баскаков загинув, за його труною, дійсно, ніхто не пішов. Руднєв відрядив взвод червоноармійців, які поховали старого і пом'янули його в їдальні.

Всі командири і рядові червоноармійці, яким доводилося стикатися з Баскаковим, ненавиділи його, як і він усіх.

Семен Васильович не витримав одного разу, запитав того:

— Звідки в тебе стільки ненависті до оточуючих?

— Це говорить мені комісар. Ви радянські закони читаєте? Кримінальний кодекс зобов'язує кожного з нас інформувати про злочинців. Що я і роблю. Тим, хто їх покриває, доведеться відповідати перед законом.

З подачі Баскакова судили військових і цивільних будівельників. Останнім постраждав виконроб Іванов. Не передбачив місце для боєприпасів. Даремно він доводив, що його не було в проекті. Що він не військовий, а будівельник. І не міг передбачити склад для боєприпасів. Переробили на вимогу артилеристів. А Іванова відправили у виправно-трудовий табір.

Це викликало справедливе обурення колективу. Вільнонаймані кілька разів намагалися з Баскаковим покінчити. Побили в темний час доби. Але він вижив.

По укріпрайону ходили чутки: Баскакову допомогли впасти. Але як Семен Васильович не домагався взнати, як же звалився з даху Баскаков, так і не домігся.

Після нетривалого роздуму Семен Васильович відповів:

— Намагалися провести самостійне розслідування. Чи то це трагічна випадковість, чи злочин неугодних йому людей. Нічого з'ясувати не вдалося.

— Ось бачиш, комісар, яка картина виходить негарна. Адже Баскаков, єдиний у вашому укріпрайоні, що активно допомагав органам. Ми спробуємо довести навмисне вбивство і покарати винних. І ви з Барановським отримаєте своє.

— Не лякай. Все одно не залякаєш. Все одно ти не слідчий, а поет.

— Що?!

— Жорсткості не вистачає. Лірика так і пре.

Малишев голосно вилаявся. Не попрощався, стукнувши дверима, вийшов з кабінету.

Офіційно партія вважалася організуючою і спрямовуючою. Однак на ділі панував народний комісаріат внутрішніх справ. Він був караючої рукою партії. Це відносилося як до партійних, так і до безпартійних громадян.

Семен Васильович вже звик до цього. Чортихнувся: «Ось тобі і інтелігент. Син вчителів. Плюнув у душу і пішов. І нічого йому не зробиш».

Йому були неприємні зустрічі з особистами. Вони вели себе так, начебто він був злочинцем, щось винен цим людям, які насаджували справжній порядок в країні. «Де ви були, хлопці, коли ми брали Зимовий, відстоювали революцію в громадянській війні. А зараз ви самі ідейні і пильні. Решта займаються дрібницями чи вороги народу» — думав Руднєв.

Незабаром після цієї розмови Анатолій Іванович знову з'явився в гарнізоні із заступником начальника політуправління Далекосхідного Особливого Червонопрапорного фронту.

На цей раз Семен Васильович готувався до лекції. Незважаючи на завантаження поточними невідкладними справами, він не забував вести лекційну пропаганду. Роз'яснював політику партії та уряду не тільки червоноармійцям, а й будівельникам і навіть місцевим жителям.

Йому було що розповісти. Укріпрайон побудований, тепер у вогневих точках встановлювали зброю, обживали бетонні цитаделі, хоча японці не з'являлися поблизу бухти жодного разу.

Комісар вже давно засвоїв істину. Якщо тобі вірить особовий склад гарнізону, не потрібно довгих промов і тирад. Рядові червоноармійці та командири розуміють тебе з півслова. Потрібно, щоб воно не розходилося з ділом. У цьому він бачив сутність своєї політичної роботи з людьми.

На календарі вже була весна, але в Де-Кастрі ще підморожувало. З моря дув холодний пронизливий вітер. Сніг зійшов. На вулицях стояла грязь.

Заскрипіли двері. В кабінет зайшли гості з Хабаровська.

Семен Васильович їм не дуже зрадів і відразу здогадався, про що буде йти мова: про виконання рішень пленуму партії, який відбувся нещодавно, в лютому-березні поточного, 1937 року.

«Зоркоглазый» нарком НКВС Микола Іванович Єжов розгортав свою діяльність: всюди шукав шкідників і ворогів народу.

Заступник начальника політуправління Вайнерос і слідчий особового відділу фронту Малишев не церемонилися. Вони розсілися навколо столу комісара. Малишев відразу пішов у наступ.

— Рудньов, признайся чесно, хто у тебе батько. По тобі бачу: або священик, або кулак. Все одно ворог Радянської влади.

Семен Васильович довго віднікувався, але особист його все одно «дістав» зі своїм «признайся».

— Мій батько селянин, виростив чотирнадцять дітей. Жили в безпросвітній нужді. На жаль, він помер в один рік з Володимиром Іллічем.

— Все одно якийсь грішок у тебе є.

Семен Васильович не втримався, запитав слідчого:

— А де ви були в жовтні-листопаді 1917 року, в 1918–1920 роках? Мені теж цікаво.

Малишев не міг спокійно всидіти на стільці:

— Ще навчався.

— А я вже воював.

Отримавши вичерпну відповідь,