read-books.club » Сучасна проза » Крамниця щастя 📚 - Українською

Читати книгу - "Крамниця щастя"

208
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Крамниця щастя" автора Ольга Деркачова. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 15 16 17 ... 37
Перейти на сторінку:
родину все змінилося.

— Важко було звикнути?

— Не те слово! Особливо боляче було одного ранку, коли я забіг до неї й побачив, що вона спить у нього на плечі.

— А що з ним сталося?

— Помер. На заробітках. Дуже по-дурному. Від апендициту. Не встигли прооперувати, бо він довго мовчав, боявся, що депортують. Сестра народилася через кілька місяців після його смерті. Іноді, коли сиджу біля вікна й чую, як скрипне хвіртка, здається, що то він із букетом троянд для мами...


Марина ледве доповзла до гуртожитку. Страшенно боліла голова. Спочатку дикі діти, потім Миколина історія. Він це якось дивно розповідав — спокійно, без надриву. Але від того воно було не менш трагічним.

У гуртожитку було шумно на коридорах. Хтось курив у кутку, хтось цілувався, хтось варив їсти, хтось дивився кіно про любов. Наталки не було: побігла до сусідок дивитися серіал. Марина мелодрами не дивилася й ненавиділа любовні романи, її дратували солодкаві історії про кохання. Вона любить його, він любить її. У них купа перешкод. Вони сумніваються в почуттях одне одного, а потім він цілує її, і все стає чудово. Так не буває. Буває так, як у неї. Самотньо й тоскно. Що в неї є? Кілька спогадів про те, чого не було. Не було ні побачень з Олексієм, ні тримань за руки. Немає ніякої надії. Їй треба викинути його з голови. Забути. Бо не можна жити ілюзіями.

Так холодно. Марина сильно тремтіла від холоду, тому щільніше загорнулася в ковдру. Далося взнаки те, що вона на тому дні народженні не досушила голову. Не треба було так летіти з вологим волоссям.

Вона заплющила очі. Їй снився Олексій. Він тримав за руку якусь жінку й посміхався їй. Марина кричала йому: «Вона ніколи не подарує тобі весну в намистині!» Він не чув. Жінка різко обернулася і ... показала їй язика.

— Марино! Марино! Що з тобою? — над Мариною, трясучи її за плечі, схилилася перелякана Наталка.

— Що таке?

— Ти дуже кричала. Ти вся гориш. Що трапилося?

— Голова дуже болить і горло.

— Я зроблю чаю.

— Не треба, я зараз встану.

Марина пробувала підвестися з ліжка, але не змогла. А далі вона нічого не пам’ятала. Перелякані дівчата викликали швидку. Її відвезли в лікарню, почувши, що нікого з рідних у неї немає.

У лікарні не було місць, і її поклали на диванчику в лікарняному коридорі. Щось кололи, щось питали. Марина лежала й дивилася, як коридором суваються хворі люди, наче сомнамбули. Медсестри щось говорили про несподівану епідемію грипу. Марині нестерпно хотілося пити, але не було в кого попросити.

Дівчина відвернулася до стіни. Стіна була гладкою і холодною, лиш де-не-де проступали тріщинки. Марина чомусь подумала, що в лікарні давно треба робити ремонт. Згадала, як вони з батьком клеїли шпалери в її кімнаті. Перед тим вони довго ходили магазином і вибирали. Марині дуже хотілося що-небудь дівчаче, а батько переконував, що коли вона виросте, їй буде соромно приводити друзів до себе в гості, бо ж на стінах будуть дитячі шпалери. Марина не погоджувалася. І зрештою, батько погодився на шпалери з кошенятками в рожевих бантах.

— Марино! Ледве тебе знайшов! — над нею схилився Олексій.

— Ти як тут опинився? Чи це не ти? Ти сон? — не могла повірити Марина своїм очам. — Звідки ти тут?

— Дівчата розповіли на парі, що з тобою трапилося. А ти чому в коридорі?

— У палаті поки що немає місця.

— Я говорив з лікарем. У тебе застуда. Але нічого страшного. Тебе можна забрати додому.

— Добре. Бо я так само можу лежати в гуртожитку.

— Ні. У гуртожиток ми не поїдемо, — рішуче заперечив Олексій. — Поживеш поки в мене.

— Я не можу. Не треба. Мені в гуртожитку буде краще. Дівчата допоможуть. Я справді не можу.

— Можеш. Я за тобою краще догляну, ніж твої дівчата.

— Не думаю.

— Ти маєш якісь речі? — Олексій уже не чув слабких Марининих заперечень.

— Нічого. Як була в халаті, так і повезли мене, — Марина зрозуміла, що заперечувати немає сенсу.

Олексій викликав таксі, загорнув її у свою куртку й виніс із лікарні. У машині Марина задрімала, їй снилося море і сонце, а коли розплющила очі, то лежала вже на дивані. Навпроти стояли переповнені книжкові шафи. У кутку — невеличкий столик із вазочкою для солодощів. Було видно, що жінки тут не господарюють. «Отже, живе сам», — чомусь подумалося Марині.

Із кухні було чутно якийсь шум. Марина почувалася незатишно. Навіть соромилася встати з дивана й піти поглянути, що там коїться.

За кілька хвилин Олексій прийшов сам — приніс омлет і чай.

— Їж. Ти, певно, зголодніла.

— Не дуже.

— Не соромся. Будеш жити в мене, поки краще не стане.

— Не знаю. Це якось незручно.

— Та все нормально. Я живу сам.

1 ... 15 16 17 ... 37
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Крамниця щастя», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Крамниця щастя"