Читати книгу - "Крамниця щастя"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Важко було звикнути?
— Не те слово! Особливо боляче було одного ранку, коли я забіг до неї й побачив, що вона спить у нього на плечі.
— А що з ним сталося?
— Помер. На заробітках. Дуже по-дурному. Від апендициту. Не встигли прооперувати, бо він довго мовчав, боявся, що депортують. Сестра народилася через кілька місяців після його смерті. Іноді, коли сиджу біля вікна й чую, як скрипне хвіртка, здається, що то він із букетом троянд для мами...
Марина ледве доповзла до гуртожитку. Страшенно боліла голова. Спочатку дикі діти, потім Миколина історія. Він це якось дивно розповідав — спокійно, без надриву. Але від того воно було не менш трагічним.
У гуртожитку було шумно на коридорах. Хтось курив у кутку, хтось цілувався, хтось варив їсти, хтось дивився кіно про любов. Наталки не було: побігла до сусідок дивитися серіал. Марина мелодрами не дивилася й ненавиділа любовні романи, її дратували солодкаві історії про кохання. Вона любить його, він любить її. У них купа перешкод. Вони сумніваються в почуттях одне одного, а потім він цілує її, і все стає чудово. Так не буває. Буває так, як у неї. Самотньо й тоскно. Що в неї є? Кілька спогадів про те, чого не було. Не було ні побачень з Олексієм, ні тримань за руки. Немає ніякої надії. Їй треба викинути його з голови. Забути. Бо не можна жити ілюзіями.
Так холодно. Марина сильно тремтіла від холоду, тому щільніше загорнулася в ковдру. Далося взнаки те, що вона на тому дні народженні не досушила голову. Не треба було так летіти з вологим волоссям.
Вона заплющила очі. Їй снився Олексій. Він тримав за руку якусь жінку й посміхався їй. Марина кричала йому: «Вона ніколи не подарує тобі весну в намистині!» Він не чув. Жінка різко обернулася і ... показала їй язика.
— Марино! Марино! Що з тобою? — над Мариною, трясучи її за плечі, схилилася перелякана Наталка.
— Що таке?
— Ти дуже кричала. Ти вся гориш. Що трапилося?
— Голова дуже болить і горло.
— Я зроблю чаю.
— Не треба, я зараз встану.
Марина пробувала підвестися з ліжка, але не змогла. А далі вона нічого не пам’ятала. Перелякані дівчата викликали швидку. Її відвезли в лікарню, почувши, що нікого з рідних у неї немає.
У лікарні не було місць, і її поклали на диванчику в лікарняному коридорі. Щось кололи, щось питали. Марина лежала й дивилася, як коридором суваються хворі люди, наче сомнамбули. Медсестри щось говорили про несподівану епідемію грипу. Марині нестерпно хотілося пити, але не було в кого попросити.
Дівчина відвернулася до стіни. Стіна була гладкою і холодною, лиш де-не-де проступали тріщинки. Марина чомусь подумала, що в лікарні давно треба робити ремонт. Згадала, як вони з батьком клеїли шпалери в її кімнаті. Перед тим вони довго ходили магазином і вибирали. Марині дуже хотілося що-небудь дівчаче, а батько переконував, що коли вона виросте, їй буде соромно приводити друзів до себе в гості, бо ж на стінах будуть дитячі шпалери. Марина не погоджувалася. І зрештою, батько погодився на шпалери з кошенятками в рожевих бантах.
— Марино! Ледве тебе знайшов! — над нею схилився Олексій.
— Ти як тут опинився? Чи це не ти? Ти сон? — не могла повірити Марина своїм очам. — Звідки ти тут?
— Дівчата розповіли на парі, що з тобою трапилося. А ти чому в коридорі?
— У палаті поки що немає місця.
— Я говорив з лікарем. У тебе застуда. Але нічого страшного. Тебе можна забрати додому.
— Добре. Бо я так само можу лежати в гуртожитку.
— Ні. У гуртожиток ми не поїдемо, — рішуче заперечив Олексій. — Поживеш поки в мене.
— Я не можу. Не треба. Мені в гуртожитку буде краще. Дівчата допоможуть. Я справді не можу.
— Можеш. Я за тобою краще догляну, ніж твої дівчата.
— Не думаю.
— Ти маєш якісь речі? — Олексій уже не чув слабких Марининих заперечень.
— Нічого. Як була в халаті, так і повезли мене, — Марина зрозуміла, що заперечувати немає сенсу.
Олексій викликав таксі, загорнув її у свою куртку й виніс із лікарні. У машині Марина задрімала, їй снилося море і сонце, а коли розплющила очі, то лежала вже на дивані. Навпроти стояли переповнені книжкові шафи. У кутку — невеличкий столик із вазочкою для солодощів. Було видно, що жінки тут не господарюють. «Отже, живе сам», — чомусь подумалося Марині.
Із кухні було чутно якийсь шум. Марина почувалася незатишно. Навіть соромилася встати з дивана й піти поглянути, що там коїться.
За кілька хвилин Олексій прийшов сам — приніс омлет і чай.
— Їж. Ти, певно, зголодніла.
— Не дуже.
— Не соромся. Будеш жити в мене, поки краще не стане.
— Не знаю. Це якось незручно.
— Та все нормально. Я живу сам.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Крамниця щастя», після закриття браузера.