Читати книгу - "Мисливці на мамонтів"

Скільки йому мати казала: «Не називай голосно того, хто любить мед. Назвеш — зустріне десь, забере в свій барліг!..»

І сама вона, якщо доводилося говорити про якогось сильного звіра, завжди шепотіла про нього в самісіньке вухо, та ще й затулялась долонею:

— Щоб вітер не підхопив. Вітер підхопить, віднесе слова далеко. Залетять у ліс, а там їх почує той, кого назвали. Дізнається господар, прийде і скаже: «Хто мене кликав?»

Так казала мати, і сам Уа скільки разів учив того ж менших. А це... Що сталося з його головою? Як він міг забути?

Справжнє ім’я ведмедя було «еах». Але вголос його називали «вурр». Це було лише звуконаслідування. Так еах вуркотить, коли, залізши в барліг, лиже свою лапу. Називали ведмедя й «кошлатим», або «хто любить мед», або «хто смокче лапу». Про вовка казали: «хто виє взимку»; про велетенського оленя — «хто навісніє восени». Слово «хумма» теж означало гучне дихання мамонта і було несправжнім його ім'ям. Що дужчий звір, то страшніше його накликати. Матері з раннього дитинства втовкмачували це своїм дітям стусанами й погрозами. Це було головне правило мисливської мудрості.

А втім, якщо вчасно спохватитись, справі можна ще зарадити. І Фао відразу ж спробував це зробити. Він нахилився і щось шепнув Уа на вухо. Той кивнув головою.

— Це не Уа тебе кликав,— промовив він, обернувшись обличчям до лісу.— Кликав тебе хлопчик із племені Окунів.

— От,— сказав Фао. — Нехай собі йде до Окунів. Нехай пошукає!

Всі засміялися. 3а хвилину мисливці вже вилізли з яру та ввійшли в селище. Тут було гамірно й весело. Жінки радісно зустрічали своїх захисників. Діти стрибали й метушилися. Дівчата верещали. Канда то крутилася, то бігала навколо землянки і на бігу сплескувала смаглявими руками.

Жителі селища веселилися. Ніхто не міг устояти на місці. Ноги самі пританцьовували. Руки тяглися до рук, і ось уже несамохіть утворилося велике людське коло й закружляло на лужку.

Вигуки і сміх перейшли у веселу пісню про нерозумного вурра. В коло виштовхали Вовчу Ніздрю. На нього зі сміхом накинули ведмежу шкуру. Тепер він мав зображати «найстрашнішого еаха». Ніздря одразу ж ввійшов у свою звірину роль. «Ведмідь» з риком кинувся на дівчат та жінок, а ті з вереском розбігалися навсібіч, ховалися за кущі й літні курені. Актор незабаром перестав бути актором. Він і справді почував себе ведмедем. Та й усі присутні визнали це.

Діти плакали з остраху й ховалися в землянки. Молоді матері притискали до себе малят і боязко дивилися з-за кущів на те, що діялося на лужку.

В цей час, підстрибуючи на одній нозі, пришкутильгав до гурту Тупу-Тупу. Він розмахував вихопленою з вогню гілкою ялівцю. Волосся в нього на голові було зв'язане таким самим жмутком, як у мисливця Ао.

Тупу-Тупу зайшов з підвітряного боку, щоб іскри та пахучий дим летіли на «звіра». Оглушливий регіт гримнув на галявині, коли Вовча Ніздря став навкарачки і кумедно побіг від нього по-ведмедячому до узлісся.

Так почався день весняних ігор. Спочатку грали у ведмедя, в полювання на різних звірів та птахів. Потім два мисливці — Суомі і Хоху — з дерев'яними рогами на голові танцювали буйний танок зубрів у бійці. Вони билися рогами, штовхалися й ревли один на одного, наслідуючи ревіння диких биків.

Під кінець почали грати в полювання на оленів. Чоловіки були мисливцями, жінки — оленями. Гра полягала в тому, щоб од узлісся загнати «оленів» у «загін», тобто в прохід між двома землянками. «Олені» намагалися втекти якнайдалі в ліс; мисливці бігали слідом за ними і гнали їх до умовленого місця.

У лісі вже темніло, коли ватага молоді, в якій були Ао і Улла, вислідили серед кущів гурт дівчат і жінок, що там заховалися. Мисливці почали заходити з тилу, щоб відрізати своїх «оленів» від лісу. Жінки помітили їх і з вереском кинулися врізнобіч. Ао більше за всіх захоплювався грою. Він швидко оббіг галявину, щоб забратися глибше в лісові хащі та відрізати шлях «оленям». Він знав, що сюди побігла Канда.

Раптом Ао помітив темну постать кремезного мисливця, який ховався за кущем і, пригнувшись, стежив за тим, що відбувається на лужку.

У цей час двоє дівчат, тримаючись за руки, вибігли на середину галявини і, перешіптуючись, зі сміхом наблизилися до куща. Тієї ж миті з-за нього вискочив кремезний мисливець і, перш ніж вони встигли обернутися, схопив одну з дівчат і закинув її собі на плече. Дівчина несамовито заверещала і почала вириватися з чіпких рук.

— Уамма! Уамма! — кричала вона, і непідробний жах було чути в її крику.— Люди, рятуйте! Тут чужі! Рятуйте Канду! Уамма! Уамма!

Мисливець повернувся й швидко побіг зі своєю ношею, але не до селища, а в глибину лісу.

Ао зрозумів, що це не гра, а справжнє викрадення.

Кров ударила йому в голову. Ошаліло кинувся він напереріз напасникові і, перш ніж той устиг збагнути, Ао сунув йому під ноги свого списа. Товстун перечепився і важко гепнувся на землю.

Визволена Канда, як вихор, майнула до селища, а її викрадач, по-звірячому рикаючи, схопився на ноги й пустився бігти.

Ао наздогнав його і вдарив списом у праве плече. Товстун завив пораненим вовком.

— О-о! Ой! — лементував він.— Куолу вбивають! Куолу!

Куолу! Де він узявся?

Тільки тепер Ао збагнув, на кого напав він у лісових сутінках. На самого чаклуна!

Та замість страху його пойняло тільки шалене бажання ще раз і ще вдарити кривдника Канди. Та й як можна боятися ворога, хоч би хто він був, коли той боягузливо втікає з поля бою!

Проте, почувши ім’я Куолу, молодий мисливець на мить затримався на місці, і Куолу встиг гулькнути в кущі. Із заячою спритністю пробіг він до кручі, що була тут дуже близько. Не довго думаючи, він стрімголов