Читати книгу - "Людина-амфібія"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Удень, коли наставала спека, Іхтіандр спускався до підземного гроту і кудись плив. У білий будиночок він повертався тоді, коли спадала спека, і залишався там до ранку. Але коли йшов дощ або піднімалася буря, він не виходив з будиночка цілий день. У сиру погоду він почував себе непогано, залишаючись на суші.
Будинок був невеличкий, усього на чотири кімнато. В одній кімнаті, суміжній з кухнею, жив Крісто. Поруч містилася їдальня, далі — велика бібліотека. Іхтіандр знав іспанську і англійську мови. Нарешті, остання найбільша кімната була спальнею Іхтіандра. Посеред спальні виблискував басейн. Біля стіни стояло ліжко. Інколи Іхтіандр спав у ліжку, але частіше у водяному ложі басейну. Проте Сальватор, від’їжджаючи, наказав Крісто стежити за тим, щоб Іхтіандр принаймні три ночі на тиждень спав у звичайному ліжку. Увечері Крісто приходив до Іхтіандра і бурчав, як стара нянька, коли юнак не згоджувався спати в ліжку.
— Але ж мені значно приємніше і зручніше спати у воді, — заперечував Іхтіандр.
— Лікар наказав, щоб ти спав у ліжку, треба слухатися батька.
Іхтіандр звав Сальватора батьком, хоча Крісто мав сумніви щодо їх родинних зв’язків. Шкіра на обличчі й руках Іхтіандра була досить світла, але, можливо, вона побілішала від довгочасного перебування під водою. Правильний овал обличчя Іхтіандра, рівний ніс, тонкі губи і великі променисті очі нагадували обличчя індіанця племені араукана, до якого належав і сам Крісто.
Крісто дуже кортіло побачити, який колір шкіри на тілі Іхтіандра, щільно вкритому лускоподібним убранням, виготовленим з якогось невідомого матеріалу.
— Ти не скидаєш на ніч своєї сорочки? — звернувся він до юнака.
— Навіщо? Моя луска не заважає мені, вона дуже зручна. Вона не затримує дихання зябер та шкіри і водночас надійно захищає: ні зуби акули, ні гострий ніж не переріжуть цього панцира, — відповідав Іхтіандр, умощуючись у ліжку.
— А навіщо ти надіваєш окуляри й рукавипі? — спитав Крісто, роздивляючись чудернацькі рукавиці, що лежали біля ліжка. Вони були зроблені із зеленкуватої гуми, пальці видовжені суглобистими обтягнутими гумою тростинками, вправленими в гуму, а між пальцями — прироблено перетинки. Для ніг ці пальці були видовжені ще більше.
— Рукавиці допомагають мені швидше плавати. А окуляри захищають очі, коли буря здіймає з дна пісок. Я надіваю їх не завжди. Але в окулярах я краще бачу під водою. Без окулярів під водою усе ніби в тумані. — І, усміхнувшись, Іхтіандр мовив: — Коли я був маленький, батько іноді дозволяв мені бавитися з дітьми, що живуть у сусідньому саду. Я дуже здивувався, побачивши, що вони плавають у басейні без рукавиць. «Хіба можна плавати без рукавиць?» — запитав я їх. А вони не могли зрозуміти, про які рукавиці я кажу, бо при них я не плавав.
— Ти й тепер випливаєш у затоку? — поцікавився Крісто.
— Звичайно. Тільки випливаю бічним підводним тунелем. Якісь злі люди трохи не піймали мене сіттю, і тепер я дуже обережний.
— Гм… отже, є й другий підводний тунель, що веде в затоку?
— Навіть кілька. Яка шкода, що ти не можеш плавати зі мною під водою! Я показав би тобі стільки див. Чому не всі люди можуть жити під водою? Ми покаталися б з тобою на моєму морському коні.
— На морському коні? Що це таке?
— Дельфін. Я приручив його. Бідолашний! Якось буря викинула його на берег, і він дуже розбив собі плавець. Я стягнув його у воду. Це була важка робота. Дельфіни на суші значно важчі, ніж у воді. Взагалі у вас тут усе важче. Навіть власне тіло. У воді легше жити. Ну от, стягнув я дельфіна, а плавати він не може — отже, не може й добувати собі їжу. Я годував його рибою довго — цілий місяць. За цей час він не тільки звик, але й полюбив мене. Ми з ним подружили. Інші дельфіни також знають мене. Як весело бавитися в морі з дельфінами! Хвилі, бризки, сонце, вітер, шум! Па дні теж гарно. Немовби пливеш у густому блакитному повітрі. Тихо. Не відчуваєш свого тіла. Лоно стає вільне, легке, покірне кожному твоєму руху… У мене багато друзів у морі. Я годую маленьких рибок, як ви пташок, — вони скрізь пливуть слідом за мною зграйками.
— А вороги?
— Є й вороги. Акули, спрути. Та я не боюся їх. У мене є ніж.
— А якщо вони підкрадуться непомітно?
Іхтіандра здивувало це питання.
— Та я ж здалеку чую їх!
— Чуєш під водою? — здивувався в свою чергу Крісто. — Навіть коли вони підпливають тихо?
— Ну, звичайно. Що ж тут незрозумілого? Чую і вухами, і всім тілом. Адже вони коливають воду — ці коливання йдуть попереду них. Відчувши ці коливання, я оглядаюсь.
— Навіть коли спиш?
— Звичайно.
— Але риби…
— Риби гинуть не від несподіваного нападу, а через те, що не можуть оборонятися від дужчого за них ворога. А я — я дужчий за всіх їх. І морські хижаки знають це. Вони не наважуються підпливати до мене.
«Зуріта має рацію: задля такого хлопця варто попрацювати, — подумав Крісто. — Але і спіймати його у воді нелегко. „Чую всім тілом!“ Хіба що тільки в капкан потрапить. Треба буде попередити Зуріту».
— А який гарний підводний світ! — не переставав захоплюватися Іхтіандр. — Ні, я ніколи не проміняю моря на вашу задушливу, курну землю.
— Чому ж нашу землю? Ти теж син землі, — сказав Крісто. — Хто була твоя мати?
— Я не знаю… — невпевнено сказав Іхтіандр. — Батько каже, що моя мати померла, коли я народився.
— Але вона була, звичайно, жінкою, людиною, а не рибою.
— Можливо, — згодився Іхтіандр.
Крісто засміявся.
— Скажи мені тепер, навіщо ти жартував, кривдив рибалок, різав їхні сіті і викидав рибу з човнів?
— Бо вони ловили риби більше, ніж могли з’їсти.
— Але ж вони ловили рибу на продаж.
Іхтіандр не зрозумів.
— Щоб інші люди теж могли їсти, — пояснив індіанець.
— Хіба людей так багато? — здивувався Іхтіандр. — Невже їм не вистачає земних птахів і тварин?
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Людина-амфібія», після закриття браузера.