Читати книгу - "Жовтий князь"

«Посмієшся, бо говорю по-другому, ніж колись».

«Ні! Порадію…»

Він скинувся і глянув пильно, ніби перший раз бачить:

«Вартимця нема того, що був. Знаєш, за годину деколи життя перевернеться. Служив їм, як віл, собі рвав жили і всім — підганяв, бо вірив: ось правда. Вони ж, по центрах, дров наламали чортам на розпал. З нами обходяться, як дурні хазяї з собаками. От і я: піду під суд, можуть і в концлагер загнати, і на розстріл, значить, я їм ніщо. Віриш, що є чорти?»

«Злі духи; без личин, як їх малюють».

«Що ж вони, в казанах печуть? На кухні чи де?»

«Без казанів і кухні».

«Гляди, що так! — сказав він. — А то б треба індустрію вести для казанів, на цілу многість; і рудників треба — з безперервною, на чотири зміни, і десятників, кріпильщиків і всяких, бо звідки ж чавун? — і мулярів для печей, і цегельних заводів теж, — силу всього. Дивися, в нас руди повно, а піди казанок купи! — рідко буває, і ціна чортова».

«Там і без казанів, огонь завжди, — кажу йому. — Чи вже будуть грішники і демони, чи ще ні, огонь не гаситься».

«Від чого ж огонь? Ти — пічник і сам знаєш: на чомусь огонь існує».

«Не знаю, — признався я, — там огонь горить не так, як наш. Тут, коли вдарив мороз, який без нічого і ні на чому не держиться, то аж пече. А там не мороз, тільки горяч проти нього: сама собою. Становище таке, де немає милості від Бога — ніякої! Через те все горить огнем. Це однаково, якби хто від сонця сховався в землю: в саму середину. Вже ні хмарка не притінить, ні вітерці не повійнуть, ні деревце ніде не прийме в холодок, — нічого, що від сонця з'явлене, а тільки один огонь. Кажу для прикладу».

«Похоже, що ти влучив! — згоджується Вартимець. — І добре, коли не второпаєм досередини, бо, замісто Сибірюги, туди б гнали етапом. Ось, тепер і мене. З півночі по сніжку втекти можна. Не забудь про цегельний завод: з десяток мулярів приймуть, — мені казали. Скоріше, бо тут зав'яжуть під зашморг!»

Вартимець пішов; а я не знаю, що думати, — чудний він…

— Чого ж чудний? — обізвалася Мар'яна, — в нього серце прокинулось: при біді.

— Правду сказала; так і виглядав, як вирвався з сну до живого дня. Прийшов на край і чує, де став.

— І я чую, — зовсім тихо сказала Мар'яна. Вражено чоловік на неї дивиться, бо знає: казала завжди, що — на серці. Видно, велика тривога в неї.

— Зостанемося тут? — питає він, згадавши про вирішений від'їзд, можливо — причину страхів.

— Будемо їхати! — заперечила Мар'яна.

Він і сам бачив: треба. Заробітку по хатах жодного. Скорбота обгорнула йому думки від жінчиного передчуття. Один просвіток відкриється: як виїхати.

9

Прибрали на столі Катранники після голодного снідання і, почувши тупіт, виглянули в вікна: комісія! — біжить по садибі, вганяє щупи в грунт.

Мирон Данилович виступив за поріг; дивиться, як нишпорять піднаказки скеповида — важного, ніби індик, і подібно обдутого сизістю, коли мимо проходить, натужуючись і палячи охряними очима, аж в рукавах стіпується, мов шкварком крильним. Виклохтує спересердя:

— Гляжу, ще живий! Де ти їжу береш, що не здихаєш?

Діткнутий в середину серця, подумав Мирон Данилович: «Це мені смерті хочеш, присурганивши з своєї Москви, — за віщо? Тобі ж не зичу гибелі!» Намірявся сказати, а змовчав: «Хай відбіга кудись, бо ще в хату вскочить і дітей покусає».

Вернувся господар до своїх, що ждали, чи скоро комісію лихо вивіє; а враз — крик, на стороні, де попелище.

Бригадник гукнув під вікно:

— Виходь, опис буряків буде!..

Старші сполотніли: знайдено буряки і тепер скоро кінець.

Вийшов до розритого попелища Мирон Данилович, затерпнувши від тривоги. Небагато буряків, а гамору навкруги — мов знайшли скарбницю царя. Перебирають знахідку в мішечок і складають опис. Шікрятов радий! — і лається; руками підкидає від розбурення, сам стаючи з жовтого і сизого аж червонастий, трішки менш, ніж вириті буряки. В руці щуп, як блискавичний гостряк демона.

Мирон Данилович немовний стоїть при всьому гомоні, знає: ось близько до хати — смерть.

Пробули в смутку, мов живими похоронені, півдня. Оленка притулилася до матері:

. — Їсти!..

— Цить, люба дитино, — терпи!

Мирон Данилович вирішив: «Навідаюся в магазин»; виходячи, глянув на доню — прозора з лиця, так схудла.

«…Бідне моє,— тужить він, — ми старі мучимось, бо грішні, а воно безвинне терпить за нас».

Згорнувши мішечок під лікоть, подався до площі, хоч знав, що те місце не дуже поживніше, ніж пустеля; тільки рідким випадком — харчі на прилавках.

Черга! — привезено чогось, годящого в миску.

Мирон Данилович спитав дідка, шкільного сторожа, що обома руками спирався на ціпок:

— Що?..

— Аж дивно, — відказує дідок, — дають борошно, не знаю, яке, може, з кісток собачих. Животи скручує, хто куштував: от як! І дороге.

— Чого ж беруть?

— А що в рот класти, глину? Беруть, бо зветься: борошно. Жінка тут одна несла; од такого борошна до тесаного хрестика, як од тебе до мене — раз ступити.

Мирон Данилович добувся до терезів; глянув на їдку мішанину і як нюхнув — зразило його звідти трупною затхлістю… нерви збурилися дико і щось під грудьми, мов сіпнувши прив'язь, намагалось перекинутися і рвонути наверх з різким болем. Не витерпів чоловік: вийшов геть. Подихав на чистому повітрі, обпершись об стіну; перестояв недугу.

Багато відверталося від їдучої гнилі, намішаної на продаж.

Мирон Данилович пристав до кількох, що брали напрямок до хати робітника з олійного заводу: там макуху продають, з високою націнкою, а добру.

Заходять. Батько хазяїна, похилий віком та білий сивиною і сорочкою, беріг макуху в дірявому лантусі, під лавою.

От, чотири кружки виторгувано, масні на дотик, з різким і густим пахощем; колір трішки незвичайний…

«Темнувата, як на рижієву»! — подумав Мирон Данилович; прикупив також колотої на куски, ця — з тютюнового зерна, олію ж від нього на фарбування вжито.

Приніс додому добуток і поклав на стіл. Всі обступили: розглядають, обторкують, відкришують трішечки і їдять, хто — без води, як Андрій, тільки на зубах хрумкіт, а хто розмочує; всі хвалять.

— Неначе пряник, — каже бабуся. Пробує тютюнову:

— Ні, ця не така!

— Ця гірша, — згоджується, покуштувавши, Дарія Олександрівна, — поїмо, коли буряки забрано. Радяться, як розварювати і чого додавати.

Тітка Ганна приходить — хоровита; пробує макуху; питає, в кого куплено. — Зразу ж піду сама. Погано мені: була