Читати книгу - "Bitches get everything"

– Це несмак – іти на «Олівера Твіста»! – каже моя асистентка. Перед цим вона точно так казала про мій новий червоний спортивний светр. Асистентка Люся гримає дверима. Вона хоче з нами на пиво, але не хоче на кіно. Те, що «несмак» зняв Полан-скі, вона не знає, та й мало яке ім'я її обходить у цій парафії. Вона також не знає, що перш ніж піти на це «нудне кіно», ми обов'язково прочистимо ніздрі одним білосніжним дивом. Шкода організму. Отруєння. Штучна стимуляція викиду ендорфінів у мозок. Табу на надто часте вживання і все таке… Коротше, після нього все, що не подивишся, видається суцільним фільмом Тері Ґільяма. Біле диво нам привіз красивий і пухнастий порно-маґнат, торговець краденими тачками, фаховий адвокат доктор Кук. У нас із ним один на двох автомобіль і жувачки. Пімп-мо-біль Кораблик і жувачки квадратної форми. Для відбілювання спільних зубів. Але білий порох він розбиває на доріжки не спільною, а власною Visa Gold на компакті ФАКТИЧНО САМІ. Рухи його дуже ритмічні, стук карточки по поверхні диска приємний, він мистецьки синхронізується з істеричними покриками парку-вальника за вікном. Паркувальник там махає руками, допомагаючи виїхати переляканим бюргерам на громіздкому авті з дипломатичними номерами. Така машина схожа на корову, як наша на ведмедя. Чи на невеличкий корабель, як я вже, здається, десь згадувала. У нас немає техогляду, в мене нема довіреності, я надіваю окуляри і прикидаюся 19-річною студенткою, власністю котрої офіційно і є цей наш джип. Міліція ведеться. Стоґнєвіч, коли вони нас зупиняють із вимкнутими фарами, алкогольним диханням, без талона на вікні і з чужим посвідченням, кричить:

– Скажи, скажи ім, што на самам дєлє ти бландінка!!!!

Я дійсно щось таке кажу. І ще кажу, що в мене сесія, завтра понеділок і який там алкоголь. Відпускають, не беруть грошей. А з театрального мене поперли за «незарах» з акторської майстерності. Хуйня какая-та.

OK, зараз же мова не про те. Блін, які ж мені стрьомні сни сняться. Ніби я письменниця і маю щось прочитати на велику авдиторію. І я ніяк не можу підібрати потрібного шматка, бо все вже десь читала і в будь-якому випадку хтось із цього залу вже був на попередній презентації. Отак я там парюся з годину десь і нічого не можу вибрати. Як же добре, що я просинаюся, курча мать. І що я не пишу, а знімаю, курча мать. З відеообразами й мовленими словами воно якось психологічно легше, ніж із друкованими текстами. Маю на увазі, на презентаціях. Текст тобі самому там читати треба. А в фільмі за тебе промовляють актори. Якщо зняв гівно – втік собі в куток та й посміюєшся. Якщо, звісно, сам, як бовдур, не знімався в головній ролі свого шедевра.

Доріжки «дива» в організм – добрий настрій в хату. Ми просто вибігаємо з машини надвір, доктор Кук всідається за кермо, щоби самому їхати на «Ніч-пожирачів-реклами». Ненавиджу псевдоґламурні туси. Як і суто ґламурні. Ненавиджу й люблю. Постібатися й занотувати пару-трійку образів героїв якогось свого майбутнього треш-муві.

Ми зі Стоґнєвіч хапаємося за руки і, радіючи, мов п'ятирічні діти, біжимо вулицею, посміхаємося перехожим, ми так усіх любимо, ми любимо характерно київських білявок, і гопників ми любимо, ми дякуємо водіям автомобілів, що пропускають нас на переходах, ніби це бозна-яке з їхнього боку благородство, а не банальне виконання дорожніх правил…

Я вискакую на сходи «Прем'єр Палацу» і просто в очі отетерілому швейцару репетую:

– Мені все похуй! Мені не страшно!

Це значить, що я дуже люблю світ довкола себе. І світ всередині мене. Мій мозок ясний, мої комплекси сидять тихо, «еґо» потужне і спокійне. Сила наповнює мене і навіть трошки переповнює. Мій колишній аґент Нікіта зустрічає нас і трохи не розуміє, чого це ми раптом так дуже його любимо. Але потім вирішує примиритися зі станом речей і ми долаємо певний період життя разом… Кілька годин – це чималий шмат життя. Ми дивимося кіно, воно нам страх як подобається, передивлятися на «свіжу голову» його, звісно, не схочеться, нам не хочеться їсти, тому я п'ю з горла джин, Стоґнєвіч з Нікітою п'ють із вишуканих келихів вишуканий самогон, ми добираємося до художника Во-ви, Вова намагається з'їсти мій чобіт, Стоґнєвіч рятує чобіт і мою ногу в нім, доктор Кук з'являється і зникає, він тепер вже слухає RAMMSTEIN на повну гучність, відтак ми потрапляємо до нас додому і лягаємо зі Стоґнєвіч у ванну. Вилізаємо звідти десь годин через шість – так швидко час іще ніколи не скакав, у нас з долонями сталося те, що при холері називають «руки прачки», і вода зовсім вже охолола, так що ми собі сказали: ДОСИТЬ.

Досить, кажу я вам. Передайте своїй мамі, що наркотики – це зло. Зол. Чи Золушка. Пес його знає. Але зовсім трохи допускається у… плацкартному вагоні. Щоб «нє ат харошей жизні». Доречна порада: коли йдете курити траву в тамбур, а просто під туалетом у плацкарті їде 4 одиниці мента, не переймайтеся. Ви в цілковитій безпеці. Просто візьміть із собою в тамбур ароматичну паличку. Бажано одну з тих автентичних, котрі у храмах індуїстських куряться. Підпалюєте паличку. Встромлюєте її у попільничку чи в якусь щілину. Гопота з тамбура розбіжиться хвилин за 2,5. Для них значно важче витримати ароматичний дим, ніж сморід «Прими». А нам і зашибісь. Нам спокійно… Стоґнєвіч повільно розминає сиґарету. Поки з неї висипається тютюн, я дістаю пакетик із тернопільським подарунком від мессіра-вампіра Зайця. Ще у Стоґнєвіч у кишені мессер. Новий мессер, тому поки що з маленької літери… До наркотиків він стосунку не має. Має стосунок до зв'язку з реальністю.

– Мамо, я в Київ… Уже в поїзді, уже їду, уже…

– Аааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааа!!!! – ну, там, коротше, крик.

Стоґнєвіч знімає з пачки сиґарет целофанчик і починає шурхотіти ним у слухавку:

– Альо!!! Альо, мама?!! Зв'язок пропадає! Альоооо!!!!

Н-да. От ви отримали ще одну технічну пораду. І от тоді просто підкурюєте цю свою меджік заспокійливу цигарку і зі словами: «Це у нас остання? Ну тоді на двох!» – спокійно її курите. А поряд куриться ароматична паличка, запах божественний, менти розбираються з синюшниками в сусідньому з їхнім стойлі, на аромат реагує лише одна дуже добра тітонька, котра вже до того двічі встигла вам сказати «Добрий вєчєр».

– А, – каже тітонька, – це у вас тут паличка така?

– Агга…