Читати книгу - "АМтм"

чорного гумору. Настрій мій і справді суттєво погіршився. Адреналінова хвацькість зійшла на пси. І хоча загроза від фена (попри те, що він і нагадував формою пістолет) була сміховинною, жартувати мені чомусь розхотілося. Тому я досить мляво реагував на подальші загравання берегинь.

— Ви ж іще красівий какой, маладой, — протуркотіла одна із сестер-по-зброї. На що друга додала:

— Чи, кажучи улюбленою Вашою мовою, вповні гарний та юний. Так що подумайте…

Мен-ін-блек, поклавши фен на стіл, сів ліворуч мене.

— То що, пане Окрю, візьметеся за розум? — запитала Леббенч.

— Спробую, — тупо відповів я.

— Оце, дєвки, кавалер, бєз лішніх слов, бєз уговоров! — вигукнула завідувачка дитсадка.

— А може, він ва всьом такий? — прохрипіла каракатиця й захихотіла.

Леббенч тим часом дістала із сейфа пляшку зубрівки й пустила її по колу.

— Похмелити тебе, солдатику? — фамільярно звернулася до мене завідувачка, відриваючись від горлечка.

— Єму ніззя, єму ніззя, а мне аставь глаток, — нетерплячись простягала руку сестра № 1.

Мені вже не хотілося ані жартувати, ані демонструвати свою незламність, хотілося лише пошвидше забратися звідси.

— Кавалєр, сматрі, кавалєр, ти када-нібуть відєл шото подобноє? — ентузіастично прорекла сестра № 2, показуючи на віддалі грубезну папку з моїм прізвищем на обкладинці. Вона почала гортати підшиті картки, і я побачив підклеєні між ними фотографії: я купую в гастрономі розчинну каву, я в душі в момент найінтимнішої процедури, я на виході з готелю (крізь шибу видно уважний погляд охоронця), я на кухні розглядаю порножурнали (в кадрі сторінка з анальним сексом), я відкриваю в банку рахунок для стипендії американського наукового товариства, я з членкинею «Просвіти» (її голова, — задля естетики прикрита газетою «Ненаше слово», — у мене між колінами), ну і так далі.

Каракатиця, яка, вочевидь, вдула найбільше зубрівки, почала знічев'я гугнявити під ніс: «Соmе on, соmе on… well… this is just a compilation of fixes fuck… ok ok ok ok ok! There're too many of you skin-lovers…»[6], тож Леббенч довелося вимкнути диктофон. Це, мабуть, теж не було випадковістю, бо завідувачка дитсадка, нахилившись, почала гаряче шепотіти мені у вухо:

— А ти, маладой-красівий, знаєш, как називался конь Юлія Цезаря? А лошадь Дон-Кіхота? А сталіцу Нарвеґії знаєш? А знаєш, как развєдчікі приґают с поезда? Запомні, маладой: задом і назад. Задом і назад. І упасі тєбя бог каснутся рукамі зємлі — размажет в пізду!

— Послухайте, я не збираюся стрибати з потяга, — достатньо різко відказав я, — а якщо Ви натякаєте на колаборацію, то знайте, що ніколи…

Я не встиг завершити фразу, бо мен-ін-блек вихопив пістолет (цього разу справжній), втиснув його мені просто в сонну артерію і зашипів:

— Ти, падло, тут не вийобуйся багато, треба буде, і з потяга вискочиш, а треба буде — і з вікна. Все, аудієнція закінчена. Пішов на хуй! — І він грубо зіштовхнув мене з крісла.

Я піднявся й поплентався до виходу.

— Не прощаєтеся? — запитала Леббенч.

— Не прощаюсь.

— І це правильно. Я завжди вважала Вас надзвичайно розумною людиною. Сподіваюся, попереду в нас із вами довге і щасливе життя.

— Сподіваюся, ні, - видушив я із себе й зачинив двері.

Отакі от, з дозволу сказати, непорозуміння траплялися зі мною під час позашпитальних прогулянок.

Тому нема нічого дивного, що, коли в Зондерборґу я зупинився на перехресті, очікуючи червоного, а поліцай із протилежного боку поманив мене пальцем, наєвропеїзовані нерви мої не витримали і я побіг геть.

Бігти увечері незнайомим містом — заняття малоприємне. Тим більше, що чим далі було від центрального бульвару, тим заплутаніші робилися вулички, тим менше було асфальту, менше, власне кажучи, вуличок і стежок, а траплялися здебільшого якісь будівельні містки, перекинуті через котловани, чи навіть просто дошки, перекинуті через калюжі, покинуті просто неба труби, трупи і кабелі.

Балансуючи на вузьких дошках, пірнаючи в глухі двори і перелазячи через високі бюргерські паркани, я все повторював на якутський манір: «Однако який-небудь Женя Колбасін може спати під колесами фольксваґена, однако, а я зі своєю бездоганною репутацією й розлогою генеалогією мушу переховуватися, як заразний щур… де справедливість, однако?.. де, курва, ліберальні цінності?.. де, блядь, product placement[7]?.. де, русіш швайне, my sent identity[8]?.. і де, в пизду, мій funny farm[9]?

Отак повторював я собі в такт бігу, аж поки не опинився під якимось освітленим нічним кублом, з якого саме вивалювала група молоді.

— Це він, це він, — зацвенькала мала блондинка з немитою головою.

— Хто? Хто?

— Іржон.

— Де?

Мене зідентифікували. Це були студенти, які вивчали в місцевому університеті основи риболовлі, чи що. Їхня обізнаність в літературі мене підкупила, і я подався з ними на якийсь флет продовжувати вечірку. Дуже швидко повернувся добрий настрій, а що в найближчому підворітті було пущено по колу чималенький джойнт, за якісь чверть години я вже вважав цих спудеїв своїми найкращими друзями. Від трави мене не лише попустило, а й добряче розвезло, і я почав безсоромно випендрюватися, розповідаючи довколалітературні анекдоти й бувальщини, похваляючись запанібратством із класиками та можновладцями. А коли зазвучав рок-н-рол, я скинув блюзку й подався танцювати з тією самою немитою білявкою. Наскільки все це жалюгідно й смішно виглядало збоку, я не усвідомлював. Окрім того, — від трави чи від чогось іншого, — почалися короткотривалі втрати пам'яті, і коли я вчергове прийшов до тями, виявилося, що ми з кількома хлопцями простуємо нічною вулицею. Йдемо за гашем, як було сказано.

Дорогою я відчував якийсь неспокій, чи, краще сказати, дискомфорт. Довго не міг зрозуміти, в чому справа, поки раптом не усвідомив: я йшов без штанів! Недарма хлопці трималися від мене на дистанції. «Е-е-е, пацани, заждіть, а де мої джинси?» — запанікував я, і аж тут вони зареготали і кинулися навтьоки. Відбігши на безпечну відстань, вони зупинилися й, показуючи на мене пальцями, аж корчилися від сміху. Бісові діти! Вони просто зробили мене в хуй!

Відсміявшись, студенти зникли за рогом, а я залишився на темній вулиці в самих майтках. Що ж, штани штанами, але найвищий час був повертатися до шпиталю. Я й гадки не мав, де саме знаходжуся, тому рушив, керуючись залишками інтуїції.

З моїм топографічним ідіотизмом віднайти шпиталь увечері завжди було складно, та все ж я жодного разу не заблукав, єдиною проблемою було відшукати вхідні двері, які чомусь постійно виявлялися з іншого боку.

За якісь півтора години (а час і відстані безжально розтягувалися — наслідок