Читати книгу - "Біла фортеця"

Я відповів, що там усі так живуть, а я один із них і через себе не перескочу. Але він навіть не слухав мене. Через страх бути зачиненим у кімнаті я продовжував писати свої спогади, які переплелися з мріями. Таким чином упродовж двох місяців я з сумом відтворював незначні, однак приємні випадки минулого; я згадував і заново переживав приємні чи гіркі хвилини свого життя до того дня, як потрапив у полон; я помітив, що захоплення спогадами дає мені неймовірну насолоду. Ходжі вже не треба було змушувати мене писати; кожного разу він говорив, що написане не подобається йому, тому я переходив до переказу нової події зі свого життя.

Минуло чимало часу, і я став помічати, що Ходжа з цікавістю читає мої записи, то ж я ждав слушного моменту, щоб залучити його теж до творчого процесу. А щоб підготувати його, я почав описувати переживання зі свого дитинства: писав про жахи безсонної ночі, кінця й краю якій ніби не було; про те, як в роки юності я відчував прихильність до свого товариша, з яким ми мали за звичку одночасно думати одне й те ж, про те, як він помер, а мені здалося, що помер я, й боявся, що мене живцем закопають разом із ним; я знав, що Ходжі це сподобається! Потім я наважився переказати свій сон: моє тіло відокремлюється від мене і в темряві з моїм двійником, лиця якого не видно, веде змову проти мене. Ходжа ж казав, що все частіше в його вухах чується той дивний голос. Як я й очікував, моє сновидіння вразило Ходжу, тому я почав наполягати, що йому теж варто взяти ручку і почати записувати свої спогади. Тоді настане кінець марним очікуванням, і нарешті він зможе провести межу між собою і всіма тими невігласами. Інколи Ходжу кликали до двору, однак цікавих пропозицій не було. Він не наважувався почати, та я не полишав умовлянь. У результаті неквапно Ходжа взявся до роботи. Та його мучило сум'яття, він боявся бути смішним, може, й тому жартома кинув: «Якщо вже пишемо разом, може, і в дзеркало будемо дивитися разом?»

Коли він говорив «пишемо разом», я й гадки не мав, що він захоче писати за одним столом. Я думав, що з початком роботи матиму змогу повернутися до свого звичного стану, стану лінивого наймита, який без кінця б'є байдики, та я помилявся. Ходжа сказав, що ми будемо писати разом, сідаючи за стіл навпроти один одного: лише так наші зледачілі, в'ялі мізки зосередяться на провокаційних темах, лише так, контролюючи одне одного, ми зможемо по-справжньому працювати. Однак я розумів, що це були відцяцянки: він боявся залишитися сам на сам зі своїми думками, зі своєю самотністю. Я зрозумів це тоді; коли він, сидячи над чистим аркушем паперу, бубонів, про що думав, так, щоб я чув: він чекав на моє схвалення, не наважувався писати самостійно. Він писав декілька рядків і показував мені, робив це не соромлячись, з малечою наївністю запитував, чи варто писати. Я ж, звичайно, схвалював усе.

Таким чином, за два місяці про його життя я дізнався стільки, скільки не міг дізнатися за одинадцять років, проведених разом. Деякий час вони жили в Едірне,[26] куди ми потім разом із падишахом їздили. Батько його помер рано, Ходжа навіть не завжди міг пригадати його лице. Мати була дуже працьовитою жінкою. Згодом вона вийшла заміж удруге. І від нового чоловіка народила ще четверо дітей. Цей був ткачем, шив ковдри. Звичайно, найбільше серед братів любив читати Ходжа. До того ж, він був найздібнішим, найкмітливішим і найрозумнішим, та ще й найсправедливішим. Про братів, на відміну від сестер, він згадував з ненавистю, та не був упевнений, чи варто про це писати. Я ж заохочував його, оскільки вже тоді думав, що, можливо, зроблю його історію частиною свого життя. Його мова та стиль мали свою цікавинку, і мені навіть хотілось дещо перейняти. Людина має любити своє прожите життя, щоб потім, з плином років, воно, життя, все ще влаштовувало її; я, наприклад, люблю. Ходжа, звичайно, вважав своїх братів за дурнів і не зустрічався з ними, вони ж розшукували його, коли нагально потрібні були гроші; він же віддав себе навчанню. Ходжа вступив у медресе Селіміє, та після закінчення його знеславили. Більше він не повертався до цієї теми, не писав він і про жінок. Хоча написав був, що збирався одружитися, та відразу пошматував ті аркуші. Тієї ночі лив холодний дощ. Це була перша з тих гидких ночей, яку потім випало мені пережити знову й знову. Ходжа вилаяв мене і сказав, що все написане ним до цього часу — брехня, тому він вирішив почати писати заново; а оскільки він вимагав, щоб я сидів навпроти і теж писав, мені довелося провести дві безсонні ночі в його товаристві. Він жодного разу не зазирнув до мого рукопису; я ж краєм ока спостерігав за ним і бачив, як він, сидячи навпроти мене, знову писав те саме.

Декілька днів по тому на дорогому, привезеному зі Сходу, білому папері він написав заголовок «Чому я — це я», та під ним лише спромігся зазначити, наскільки люди, які його оточують, недалекі й тупі. Я дізнався, що після смерті матері йому довелося пережити глибоке розчарування. На гроші, що дісталися йому в спадок, він приїхав до Стамбула і поселився в теке Ханака,[27] одначе після того, як зрозумів, що опинився серед ницих та підлих людей, поклав собі піти геть. Мені хотілося, щоб він детальніше розповів про своє життя в теке; мені здалося, що втеча з теке стала важливою подією, справжнім успіхом для Ходжі: він зміг виокремити себе з маси інших. Коли я поділився з ним своїми міркуваннями, він спалахнув і сказав, що цікавлюсь я брудними подробицями, аби потім використати їх проти нього; кричав, буцімто я й так занадто багато вже дізнався про нього, а зараз хочу випитати ще більше — це викликало в нього підозру. Він почав писати про сестру Семре, про те, яка вона добра й гарна, а чоловік у неї поганий; написав, що його огортає печаль, коли він