Читати книгу - "Весняні ігри в осінніх садах"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Ризик є завжди. А за тиждень я поїду до Польщі на «опелі».
— Його вже свиснули?
— Ні, ще тільки пасуть. Коли викрадуть, того ж дня й буду переганяти. Поїхали зі мною. Розслабишся. Гульнемо у Кракові за повною програмою.
—А назад як?
— Назад на «фольксваґені».
— І його так само ще тільки пасуть?
— Напевно.
— А як із кордоном?
— Митники теж мусять собі на хліб заробляти, — засміявся він. — Давай погоджуйся, дівчат візьмемо. По-моєму, тобі зараз тільки й треба, що розслабитися, так? — він плеснув мене по спині.
— Виходить, що так. Ти серйозно хочеш узяти дівчат?
— А що?
— Уляну і її подругу?
— Щодо подруги не певен, я ж її не бачив.
— А запрошення?
— Не проблема. Я маю цілу купу бланків з печатками. Залишається тільки вписати прізвища.
Повернулася Уляна. Вуста, з яких я злизав помаду, знову блищали карміном.
— Хочете прикол? Та колєжанка, яку я збиралася запросити на завтрашній пікнік, тут.
Олюсь враз пожвавився і замотав головою:
— Де? Покажіть.
— Яз нею зустрілася біля дзеркала. Зараз вона зайде. Але вона не сама. З хлопцем.
Ми всі троє витріщилися туди, звідки мала з’явитися Уля-нина подруга. Кілька пар сонливо тупцяло посеред зали під італійську пісню. Поміж них, вихляючи стегнами, увивалася офіціантка з тацею, повною порожніх келихів. За хвилю вигулькнула висока білявка в напнутих блакитних джинсах і, обережно обминаючи танцюристів, подріботіла попри столи. Робила це з неабиякою грацією, вигинаючись усім тілом, аж Олюсь задоволено прицмокнув. Білявка сіла навпроти хлопця. В них на столі було два горнятка кави і два келишки з лікером.
— Як її звати? — поцікавився Олюсь.
—У неї два імені: Лідія-Христина.
Олюсь засміявся:
— Здається, в Юрка на ім’я Христина алергія.
— Ні, вже пройшло, — сказав я.
— Ага, твоя дружина називалася Христя? — кивнула голівкою Уляна.
— Навіть якби вона називалася Уляна, це б нічого не означало. У мені всі почуття вже вивітрилися. Я порожній, як бубон. А твоя колєжанка гарненька. Правда, Олюсь у нас дуже перебірливий.
— Вона мені сподобалася, — сказав Олюсь, пожираючи її поглядом. — А цей кєнт що за пташка?
— Наречений, — сказала Уляна. — Закінчує медичний.
— Закінчує медичний, а вгощає якимсь дешевим лікером? Передайте їй, щоб вона нізащо за нього не виходила.
— От самі й передасте, коли я вас познайомлю.
— А коли станеться ця знаменна подія?
— Очевидно, завтра.
— Чому ж не сьогодні? Я налаштований якраз на сьогодні. А точніше, на вже. То як мені до неї звертатися? Лідія-Христина?
— Ми називаємо її Лідою.
Саме забриніла свіжа мелодія. Тото Котуньйо. Олюсь рішучим кроком рушив до їхнього столу.
— Ми цього пропустити не можемо, — сказав я і, вхопивши Уляну за руку, вивів її на середину зали так, аби все чути й бачити. А сцена і справді коштувала цього.
Олюсь: Чи можна вас запросити?
Хлопець (не даючи дівчині й рота розкрити): Ні, вона зайнята.
Олюсь: Не кажи «будь здоров», коли п’ють не до тебе (дівчина розсміялася). Панно Лідусю, невже ви мені відмовите?
Ліда: Звідки ви мене знаєте?
Олюсь: Цікаво? Зараз я все вам розповім. Але в танці.
І він її таки вивів з-за столу, не звертаючи уваги на обурені позирки нареченого. А коли вони наблизилися до нас і вона побачила наші розсміяні обличчя, то відразу здогадалася:
— А-а, Улянко! Це ти підлаштувала?
— Боже борони, я тільки сказала, як тебе звати. Це ж не державна таємниця?
Уляна пригорнулася до мене, і ми загойдалися в повільному ритмі, її руки оплели мені шию, а голівка притулилася до плеча. Тіло її було пружне і міцно збите, ні грама зайвого тлущу. Мої вуста торкнулися її вушка, і я відчув, як вона пригортається ще тісніше. На хвильку я замислився, чи слід мені аж так тісно тулитися до неї, бо ось уже і прутень прокинувся, напнувши мені джинси і вперся їй якраз у низ животика. Вона відчула його і стала злегка потиратися, крутячи стегнами. О блін! Зараз кінчу! Але музика закінчилася раніше. Ми вернулися до столика, розпашілі й заведені. Решта пар теж розійшлися, посередині зосталася лише одна пара: Олюсь і Лі-да. Вони застигли у тій самій позі, як танцювали. Олюсь у чомусь дівчину переконував, вона вагалася і зизом зиркала на свого хлопця. Той не спускав з них очей. І раптом: о диво! — Олюсь повів дівчину просто до нашого столу.
— Фантастика! — не втрималася Уляна.
— Олюсь — майстер своєї справи. Він і камінь умовить.
— Бідний хлопець, — кивнула Уляна в бік Лідиного нареченого.
— Ну, Юрцю, наливай! — сказав Олюсь, примостивши біля себе дівчину.
— Я тільки на хвилинку, — застерегла Ліда.
— Ми вже домовилися на завтра, — повідомив Олюсь.
— Л-і-і-і-ідка! — втішилася Уляна. — Познайомся, це Юрко.
— Я вже здогадалась. Ви мене, звісно ж, не пам’ятаєте?
— А мав би?
— Зовсім ні. Я у вас брала автограф. А на знак подяки подарувала троянду. Ви прикололи її собі до піджака.
— Це було на презентації «Поступу» у філармонії!
— Ага! — зраділа вона.
— От, а я ж думаю, де вже вас бачив!
Ще б таку кралю забути! Я довго її згадував. Але тоді чомусь так і не вичавив із себе чогось на зразок: «За автограф — кава. Коли зустрінемось?»
Ми цокнулися, нас
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Весняні ігри в осінніх садах», після закриття браузера.