Читати книгу - "Шевченків міф України. Спроба філософського аналізу"

Звідси Шевченкова відрухова етична відпірність — непорівнянно сильніша, ніж у концептуальних побудовах решти кирило-мефодіївців, де, за М. Костомаровим мовлячи, «соединение и братство с великоруссами» все-таки розцінювалося в категоріях історичної необхідности[104], — на, здавалось би, щонайневинніші спроби леґітимізації колоніального становища України на засадах вищезгаданого «родового права» (відмовляючись, у коректно-дражливому тоні, від співпраці з новозаснованим слов'янофільським журналом «Парус», Шевченко доволі ядуче коментує: «„Парус“ у своєму універсалі перелічив всю славянську братію, а про нас і не згадав, спасибі йому. Ми вже, бач, дуже близькі родичі. Як наш батько горів, то їх батько руки грів»[105]).

Не йдеться тут про русофобію, і ми не заміряємося, як це робило чимало наших попередників, брати на себе роль — хай дарує читач мимовільний каламбур — «адвоката диявола», наперед боронячи Шевченка від можливих підозр у ненависті до Росії як такої та обґрунтовуючи його «інтернаціоналізм» численними свідченнями поетової любови до конкретних росіян та конкретних фактів російської культури. Для нас, як, втім, для кожного уважного читача Шевченка, апріорно самозрозумілою є та обставина, що від будь-яких національних «фобій» (полоно-, юдо-, германо- чи русо-) він був абсолютно вільний: фундаментальна ціннісна структура його особистости («життєвої єдности») взагалі «не національна» — вона етична, ба навіть, якщо так можна висловитися, пан-етична, причому настільки, що й безперечно сенсожиттєві для нього як для митця естетичні вартості вивіряються й вимірюються насамперед етосом, як підрядні йому. У спогадах О. Афанасьєва-Чужбинського натрапляємо на прехарактерний під цим оглядом епізод: перебуваючи в Києві, Шевченко з ентузіазмом працював був над портретом колоритного ватажка лаврських жебраків, — «но… лицо это было исполнено такой подлости и отвержения, что Шевченко, минут через пять по окончании, разорвал его (портрет. — О. З.) на части. — Се такий супес, що за шага заріже чоловіка, дарма що сліпий»[106]. Зайве доводити, наскільки не гóдиться така поведінка з типовою для романтиків, не згадуючи вже про всю пізнішу естетику модернізму, «релігією мистецтва», в якій художня вартість твору є абсолютно самодостатньою й жодним оцінковим критеріям «ззовні» не підлягає: «естетика зла» була, як ми вже бачили, органічно чужа Шевченкові, і коли він повсякчас іменує, у щоденнику та листах, естетичне почуття «божественним», можна не сумніватися, що основне семантичне навантаження в цій словосполуці для нього падає таки на предикат — лиходій-«супес», так само як перед тим петерґофський парад імперського можновладства, як взагалі все, у той чи той спосіб заражене злом, має бути вилучене зі сфери естетичного пережиття. Позірна суперечність між таким пан-етизмом і тематикою «Кобзаря», що в основному репрезентує якраз світ «знебожений», у прямому й переносному сенсі руїнницький — світ ґвалту й насильства, знімається розумінням того, що слово для Шевченка — «не тільки» література, тоді як малярство — от власне що «тільки» мистецтво.

Отож, повертаючись до місця Росії в ціннісній структурі шевченківського світобачення, мусимо визнати незаперечний факт: його Росія — а точніше, «Росія» (концепт, знов-таки, міфологічний, що не обіймає, наприклад, ні «первых русских благовестителей свободы» — декабристів, ані віршів обожнюваного Лєрмонтова, «поета нашого» [sic! — вкрай симптоматична ця «позанаціональна» атрибуція, над якою досі не потрудились застановитися дослідники: чому Лєрмонтов для Шевченка — «наш», а скажімо, Ростопчина — «їхня», «московська»?][107]), Росія-Московщина, досконалим символічним виявом якої є Петербург, виступає в Шевченка справді як утілення метафізичного світового зла не через те, що призвела Україну до її актуального стану, — навпаки, тут обернена каузальність: якраз через те і призвела, що сама в собі, за природою своєю (вічно «неситою», отже, такою, що засадничо не підлягає насиченню, вічно-жерущою, вічно-вбирущою), призначена живитися чужим, і то в космічному масштабі: «Дайте / Свої сині гори / Остатнії… бо вже взяли / І поле, і море» («Кавказ»), «…Москалі і світ Божий / В путо закували» («Невольник»). Оволодіти («загарбать»), абсорбувати в себе, як дракон тератологічних міфів («Кажуть, бачиш, що все то те / Таки й було наше» [«Стоїть в селі Суботові…»] — вичерпна формула о-своєння як за-своєння, «перетравлення» на свою власність, на своє «тіло», подовжене-поширене в просторі, — тим-то й важливо не просто «загарбать», а ще й «з собою взять у домовину» [«Сон»]), інакше кажучи, повсякчас вчиняти переступ супроти цільности чужого існування — є іманентний цій силі спосіб ставитися до світу: проектуючи себе на нього, накидаючи себе йому. Претензія за своїм метафізичним змістом безперечно сатанинська (невипадкова, у «Кавказі», звернена до підкорюваних народів вимога «плати за сонце» — тут також і відгомін тератологічного міфа про дракона-сонцековтача), психологічно ж вона об'являється як жадоба влади, а дієво-практично — як структура влади: армія — бюрократія — самодержець (це і є, за Грабовичем, так звана, протилежна «ідеальній спільноті», «суспільна структура», котра в Шевченка завжди [а не лише в поезії] «постає царством зла», так що жоден з її елементів «ніколи не одержує в нього ні позитивної, ні навіть нейтральної оцінки»[108], тільки що, як бачимо, сама ця структура становить лиш один із «поверхів» оприсутнення зла в людському світі, а відтак навряд чи може претендувати в Шевченковому міфі на головну формотворчу роль — навіть і в складі бінарної опозиції).

Йдеться про те, що В. Барка назвав «гріхом москалізму» (щоправда, тут-таки слушно застерігаючись: при всій до нього відразі у Шевченка «ніде немає… зневаги до росіян як народности, навіть коли він протиставляється їй»[109]), — про хворобу російського духа, ув'язненого імперією. Ця хвороба не є, однак, винятково російська: адже достоту таким самим «москалізмом» уражений і стародавній Рим (характерно, що в «Неофітах» Шевченко відводить три серединні розділи — VII, VIII, IX, від опису «непевного свята», що парадиґматично дублює петербурзький парад зі «Сну», до «псалому нового Господеві», де виноситься остаточний моральний вердикт «царям неситим», — саме темі демонічної узурпації цезарем ролі бога), — і Ватикан, що закував вірних в «окови адові», отже, знов-таки, ув'язнив дух («Єретик», до речі, один із небагатьох Шевченкових творів, де Сатана, дарма що не названий, безпосередньо об'являється під час дії: після автодафе над Гусом «бачили на тіарі / Червоного змія / Прості люде»), — і Польща, відколи прийняла «ксьондзів скажених» («Буває, в неволі іноді згадаю…»), і взагалі вся політична історія людства, від «непробудимого Китаю» та «Єгипту темного» до взірцевої спадкоємиці попередніх богозневажних деспотій — Російської імперії. Ю. Шевельов термінологічно коректніший, коли називає цей гріх, яким наскрізно протята шевченківська світова