Читати книгу - "1Q84. Книга І"

Якусь хвилинку Комацу мовчав. А потім сказав:

— Послухай, Тенґо-кун! Це діло вже зрушило з місця. Вже пізно зупиняти електричку й виходити з вагона. Я вирішив. І ти, гадаю, наполовину зважився. Ми з тобою, так би мовити, в одному човні.

Тенґо похитав головою. В одному човні? Власне, коли ж це зроблено такий серйозний крок?

— Але ж, Комацу-сан, хіба ще недавно ви не радили, щоб я неквапливо все обміркував?

— Відтоді минуло п'ять днів. То що ж ти неквапливо придумав?

Тенґо не знав, що відповісти.

— Ще не дійшов остаточного висновку, — чесно признався він.

— Зрештою, чого б тобі не зустрітись і не поговорити з Фукаері? А вже після того визначишся.

Тенґо сильно натиснув на скроню пучкою пальця. Все ще не прийшов до тями.

— Зрозумів. Спробую з нею зустрітися. Завтра о шостій вечора, в ресторані «Накамурая» в Сіндзюку. Загалом поясню їй, про що йдеться. Але нічого більше не можу пообіцяти. Бо навіть якщо поясню, все одно сумніваюся, чи переконаю її.

— Це, звичайно, непогано.

— А що вона про мене знає?

— Дещо я їй розповів. Що тобі двадцять дев'ять чи тридцять років, неодружений, викладаєш математику в підготовчій школі в Йойоґі. Високої статури, непогана людина. Що не ловиш і не пожираєш молодих дівчат. Живеш скромно, з лагідними очима. І що її оповідання тобі сподобалося. Загалом щось у такому дусі.

Тенґо зітхнув. Намагався про що-небудь думати, однак дійсність то підступала до нього, то віддалялася.

— Комацу-сан, мені вже можна вернутися в ліжко? Скоро пів на другу, і я хотів би трохи поспати до світанку. Завтра зранку маю три лекції.

— Ну гаразд! Добраніч! — сказав Комацу й, додавши: «Нехай тобі присниться гарний сон!», скінчив розмову.

Якусь мить Тенґо дивився на слухавку в руці, а потім поклав її на своє місце. Хотів негайно заснути, якщо це в нього вийде. І побачити гарний сон, якщо такий прийде. Але розумів, що після того, як його силоміць розбудили, втягли в клопітну розмову, так просто заснути не зможе. Був один спосіб заснути — випити чарку чогось хмільного. Однак вдаватися до цього йому не хотілося. Врешті-решт Тенґо випив склянку води, повернувся в ліжко й, засвітивши лампу, взявся читати книжку. Збирався читати її, поки сон не візьме, але заснув лише вдосвіта.

Прочитавши три лекції в підготовчій школі, він поїхав електричкою до Сіндзюку. У книгарні «Кінокунія» придбав кілька книжок і попрямував до ресторану «Накамурая». На вході назвав ім'я Комацу, і його провели до вільного стола в глибині залу. Фукаері ще не прийшла. Тенґо сказав офіціантові, що очікує знайому. Той запитав його, чи не хоче чогось випити. Тенґо відповів, що нічого не потребує. Офіціант поставив на стіл воду й, поклавши меню, пішов. Тенґо розгорнув щойно куплену книжку й почав читати. Книжку про замовляння. Про те, яку функцію воно виконувало в японському суспільстві. Виявляється, відігравало важливу роль у стародавній людській спільноті — знімало суперечності й заповнювало прогалини в суспільній системі. То були досить щасливі часи.

Фукаері не з'явилася навіть о шостій п'ятнадцять. Особливо не переймаючись, Тенґо й далі читав книжку. Не дивувався, що вона запізнюється. Адже загалом справа незрозуміла. Тож якщо вона так і розвиватиметься, то нікого не доведеться звинувачувати. Якщо дівчина передумала й зовсім не прийде, то нічого дивного в цьому не буде. Зрештою, було б навіть краще, якби вона не прийшла. Тоді все було б просто. Він міг би доповісти Комацу, що очікував цілу годину, але Фукаері не з'явилася. Що сталося б потім, Тенґо не знав. Міг би трохи перекусити й повернутися додому. Але тоді не виконав би свого зобов'язання перед Комацу.

Дівчина з'явилася о шостій двадцять дві. Офіціант привів її до стола, і вона сіла напроти. Маленькі руки поклала на стіл і, не знімаючи плаща, спрямувала пильний погляд на Тенґо. Не сказала: «Вибачте, що запізнилася» і не спитала: «Я вас змусила чекати?». Навіть не промовила: «Рада з вами познайомитися», не сказала: «Добрий день». Стиснувши губи, тільки дивилася прямо в очі Тенґо. Так, наче здалека розглядала незнайомий краєвид. «Нічогенька штучка!» — подумав він.

Фукаері була невисока, худорлява, з обличчям набагато вродливішим, ніж на фотографії. На ньому найбільшу увагу привертали до себе її очі. Глибокі, вражаючі. Тенґо відчув неспокій, коли вони вп'ялися в нього двійкою своїх чорних, мов смола, привабливих зіниць. Вона майже не кліпала повіками. Здавалось, ніби навіть не дихала. Волосся пряме, наче підрізане під лінійку, відповідної форми й брови. Як у більшості дівчат-підлітків, вираз обличчя незворушний. А ще на обличчі помічався якийсь дисбаланс — очі немов різнилися глибиною. І тому, дивлячись на них, Тенґо почував незручність. Не міг збагнути, про що вона думає. У цьому розумінні вона не належала до такого типу вродливих дівчат, що стають моделями для журналів або культовими співачками. І все-таки вона інтригувала й вабила.

Тенґо згорнув книжку й поклав скраю на стіл. Випрямившись, змінив позу й ковтнув води. Комацу казав правду. Якби така дівчина отримала літературну премію, то газети й телебачення її не оминули б. Напевне, зчинився б невеликий галас. Подібна подія так просто не закінчується.

Офіціант приніс їй води й меню. Однак Фукаері так і не ворухнулася. Меню руками не торкалася, а все дивилася на Тенґо. Він мимоволі сказав: «Добрий день». Сидячи перед нею, здавався собі ще більшим.

Не відповідаючи на привітання, Фукаері не відривала від нього свого погляду.

— Я вас знаю, — тихо сказала вона.

— Знаєш? — спитав Тенґо.

— Викладаєте математику.

Він кивнув.

— Це правда.

— Два рази слухала.

— Мої лекції?

— Так.

Вона говорила по-особливому. Короткими, без прикрас, реченнями, з хронічним браком наголосу, з використанням обмеженого (принаймні таке складалося враження) словника. Правильно казав Комацу — вона таки дивна особа.

— Іншими словами, ти — учениця нашої підготовчої школи? — спитав Тенґо.

Фукаері захитала головою.

— Я лише приходила слухати.

— Але ж без шкільного посвідчення в аудиторію нікого не пускають.

Вона тільки злегка здвигнула плечима. Мовляв, доросла людина, а плете таку дурницю.

— І як тобі мої лекції? — спитав Тенґо. Знову по-дурному.

Не відводячи від нього очей, дівчина ковтнула води. Відповіді не давала. «Якщо вона двічі приходила слухати, то це означає, що її перше враження не було поганим, — припустив Тенґо. — Якби ніщо її не цікавило, то вдруге не прийшла б».

— Ти — учениця третього класу середньої школи вищого ступеня? — запитав він.

— Та начебто.

— Вступні іспити до