read-books.club » Сучасна проза » Людина без властивостей. Том III 📚 - Українською

Читати книгу - "Людина без властивостей. Том III"

136
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Людина без властивостей. Том III" автора Роберт Музіль. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 15 16 17 ... 182
Перейти на сторінку:
сестри, щоб покласти її витівці край, — просто через те, що це було щось уже геть нечуване. Але потім він піймав у Аґатиному погляді відблиски росисто-чистого ранку, якого ще не зіпсувала каламуть буденщини, і це його стримало.

 — Що ти робиш?! — несміливо спробував він відмовити сестру.

Він не розумів, чого вона хоче — задобрити покійника, позаяк із ним вчинили несправедливо, чи дати йому з собою що-небудь приємне, позаяк він сам так часто чинив несправедливо. Ульріх міг би її спитати, але на цю жорстоку ідею покласти задубілому мерцеві підв’язку, ще теплу від ноги рідної доньки, у нього, Ульріха, стислося в горлі, а в голові все переплуталося.

6. Старий добродій нарешті знаходить спокій

Недовгий час, що лишався до похорону, заповнили численні дрібні й незвичні турботи, збігав він швидко, і врешті з відвідувачів, які чорною вервечкою тяглися крізь усі ці години, в останні півгодини перед винесенням тіла вийшло своєрідне чорне свято. Люди з похоронної контори гупали молотками й човгали ногами ще гучніше, ніж доти (і так само поважно, як ото хірург, якому хворий довірив своє життя й відтепер уже не має права й слова сказати) і проклали серед незайманого повсякдення решти будинку таку собі стежку врочистих почуттів, яка вела від хвіртки, а далі сходами до кімнати з домовиною. Живі квіти й вазони, портьєри й фіранки з чорного сукна і крепу, срібні канделябри й тремтливі золотисті пломінці свічок, які зустрічали відвідувачів, знали своє завдання краще, ніж Ульріх з Аґатою, що мали вітати від імени родини кожного, хто приходив віддати останню шану покійному, але мало про кого знали, хто він такий, якщо старий батьків слуга не звертав нишком їхньої уваги на особливо поважних гостей. І всі, хто приходив, підпливали до них, потім відпливали й поодинці чи невеличкими гуртами кидали якір десь у кімнаті, застигло спостерігаючи за сином і донькою покійного. В обох на обличчях тужавіла личина суворої витримки, поки нарешті власник технічного майна чи господар похоронного підприємства (той чоловік, котрий зі своїми формулярами пропонував Ульріхові послуги й за ці останні півгодини збігав і вибігав сходами разів двадцять, не менше), — поки він нарешті підскочив збоку до Ульріха й, обережно підкреслюючи всім своїм виглядом важливість моменту, доповів, як ото на параді ад’ютант своєму ґенералові, що все готово.

Планувалося, що процесія врочисто пройде містом, а вже потім її учасники посідають до екіпажів, і Ульріх мав іти попереду всіх, поруч із кайзерівським і королівським намісником, який віддати останню шану членові Верхньої палати прибув особисто, а по другий бік від Ульріха простував такий самий поважний гість, старший у делеґації з трьох чоловік, надісланій Верхньою палатою; позад них ішли решта двоє сановитих делеґатів, далі — ректор і сенат університету, й аж за ними, але перед неозорим потоком циліндрів на різноманітних офіційних представниках, гідність яких повільно зменшувалася в міру наближення до хвоста процесії, ступала Аґата в обрамленні чорних жінок, позначаючи місце серед адміністративних вершин, відведене особистій жалобі; бо невпорядкована участь тих, хто прийшов «просто висловити співчуття», починалася вже позаду тих, котрі з’явилися зі службового обов’язку, а може навіть, її представляло лише подружжя старих слуг, що самотньо дріботіли у хвості. Процесія була, отже, переважно чоловіча, й поруч з Аґатою йшов не Ульріх, а її чоловік, професор Гаґауер, чиє обличчя, схоже на червонобоке яблуко й зі щетинистою осельнею над верхньою губою, тим часом стало їй чужим і крізь густий чорний серпанок, що давав їй змогу потай спостерігати за ним, здавалося синім. У самого Ульріха, який багато годин перед цим провів із сестрою, раптом виникло таке враження, що цей давній похоронний обряд, започаткований ще за часів заснування університету, відірвав її від нього, і він, не сміючи навіть озирнутися на неї, відчував, що йому її бракує; він намагався придумати жарт, яким привітається з нею, коли вони побачаться знов, але думкам його не давав вільно розпростерти крила намісник, який крокував поруч владно й мовчки, хоч іноді все ж таки тихенько й кидав слово-друге, на яке треба було якось реаґувати, та й узагалі всі ці превосходительства — від ректора до деканів і далі — виявляли йому увагу, позаяк тепер він мав славу тіні графа Ляйнсдорфа й недовіра, що помалу прокидалася повсюди до вітчизняної графової акції, надавала Ульріхові ваги.

На хідниках і за вікнами також зібралося багато цікавих, і хоч Ульріх знав, що за годину, просто як на спектаклі, все завершиться, цього дня він, однак, відчував те, що відбувалося, особливо виразно, й участь у його долі стількох людей лежала в нього на плечах, ніби важка, облямована хутром мантія. Уперше він усвідомив непохитну твердість традиції. Трепет, що попереду процесії хвилями котився людськими масами на хідниках, масами, які гомоніли, завмирали й знову жвавішали, церковна магія, передчуття глухого гупання грудок землі по віку, важке мовчання процесії — все це проймало до хребців, перебираючи їх, мов струни допотопного музичного інструмента, й Ульріх з подивом відчував у собі невимовне відлуння, у коливаннях якого його тіло випростувалося, так ніби врочистість того, що діялося довкола, справді сповнювала врочистістю і його самого. Й, опинившись цього дня в гущі стількох людей, він ще й уявив собі, як інакше все було б, якби такої хвилини він, відповідно до первісного сенсу цієї майже безтямно перейнятої сьогоденням пишноти, простував тут і справді в ролі спадкоємця великої сили і влади. На цю думку скорбота розвіювалась, і смерть із страшної приватної справи оберталася на перехід, що відбувався як публічне свято; вже не зяяла та жахливо розверзла діра, що її в перші дні після свого відходу лишає по собі кожна людина, до існування якої ти звик; вже замість небіжчика крокував спадкоємець, натовп дихав одним диханням з ним, торжество поховання стало воднораз святом змужніння для того, хто приймав тепер меч і вперше сам, без будь-кого поперед себе, простував до свого власного кінця. «Я мав би, — мимоволі подумав Ульріх, — закрити батькові очі! Не задля нього й не задля себе, а…» Він не спромігся довести цю думку до кінця; але те, що ні він не любив батька, ні той — його, уявлялося йому, з огляду на таку закономірність, дріб’язковою переоцінкою особистої значущости, та й узагалі перед лицем смерти особисті думки набувають прісного присмаку ніщоти, а все, що цієї хвилини

1 ... 15 16 17 ... 182
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Людина без властивостей. Том III», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Людина без властивостей. Том III"