Читати книгу - "Том 7"

той самий, що колись,— та звертався вій не до князя... Біля канапки на фотелі сидів молодий гарний панич і провадив якісь дотепні речі. Його розмова, його постава, його погляд — все нагадувало князя в той колишній незабутній вечір. Князь увійшов у будуар, глянув і трохи насупивсь; либонь, він подумав, що канапці доладніше було стояти в салоні... Та що ж! так завжди в світі ведеться, не замикать же своєї жінки,— хіба він турок?

— Се ти, Борисе? — обернулась до нього Софія.— Знаєш, m-r Анатоль приніс мені запрошення від княгині Карабазі. У неї має відбутися невеличкий спектакль. На добродійні цілі... здається, на користь якогось при-юту?..

— Так, на користь приюту робочих дітей, княгине,— додав m-r Анатоль.

— Отож княгиня запрошує мене до участі в сьому ділі. Сподіваюсь же, з твоєї сторони не буде перешкод?

— Запевне, коли се тебе так забавляє,— твоя воля,— говорив князь, усміхаючись, хоч і не дуже був з того догодний, бо княгиню Карабазі він не вважав за особу de la bonne societe4, вона була якогось непевного орієнтального роду.

— Після спектаклю мають бути живі картини. Так, здається, ви казали? — знов звернулась Софія до панича.

— Так, княгине. ,

— Де ж, власне, має те все відбутися? — питав князь.

— В домі самої княгині Карабазі. Се буде зовсім приватна, домова забава,— мовив панич, потім запитав Софію: — Так я можу сказати княгині, що ви згоджуєтесь?

— Так, я згоджуюсь!

Панич попрощався і вийшов. Ледве що він вийшов, Софія встала і подалась до дверей в іншу кімнату.

— Куди ти? — спитав князь.

— Піду вбиратись. Мені треба сьогодні в різних магазинах бути, вибрати матерії, та потім треба до модистки заїхати тощо.

— Що ж, то, може, для спектакля маєш справляти костюми?

— А так! Ох, матиму я* з ними клопоту досить, найгірше з тим турецьким костюмом,— хто його зна, що й робити! Треба хіба в перський магазин заїхати.

— З яким турецьким костюмом?

— То ж має бути жива картина «одаліски».

— А ти хіба і в живій картині будеш?

— Отож, власне!.. Се повинно бути дуже цікаво — живі картини! Яка то ще буде картина, окрім «одалісок»?.. Треба буде заїхати до княгині розпитати про все та порадитись про ті костюми. Ох, коли б не спізнитись!.. — і Софія швиденько вибігла з кімнати.

«Яка вона весела! Як їй теє все цікаво!» — подумав князь. Далі сів на фотелі і замислився. Ох, мав він над чим думати: його справи грошові з якого часу були не в найліпшому стані. Збирався він навіть і з Софією про се поговорити, та все якось часу не виходило. «Та що її тим смутити? Вона молода, прагне втіхи, забав, нащо її журити? Що то мені казав Турковський недавно? Якісь непорозуміння, якісь поплутані рахунки з комірниками моїх домів... Я щось добре не розібрав. Треба буде навідатись до нього. Та нехай потім, тепер щось не хочеться. Добре, що Sophie забавилась тими костюмами, може, сьогодні не прийдеться нікуди їхати з нею... Добре було б. Щось мене сьогодні знов тая астма бере...»

І заспокоївшись, що ніхто йому не перешкодить, князь сів, щоб на дозвіллі розібрати численні рахунки своїх вірителів. Пильна, сутужна робота. Князь так поринув у тому хаосі рахунків, що не чув, як слуга світло приніс, як дзвонила Софія, він відривався від своєї роботи тільки тоді, коли приступи астми змушували його, потім знов брав перо і ще пильніше брався до роботи.

За роботою застала його Софія.

— Чом не збираєшся їхати, Борисе? Вже час! — промовила вона, торкнувши його за плече.

— Що? Куди їхати? — спитав непритомно князь, дивлячись на неї затуманеним поглядом.

— Як куди? В оперу! Ти забув, чи щ>?

— Ні, ні, не забув, правда, ми мали їхати в оперу. А що... що там сьогодні?

— Боже правий! «Джіоконда»! Сьогодні ж перший виступ знаменитого тенора, що то про його було стільки мови у баронеси... Та що се з тобою робиться? Якийсь ти... Може, тобі не хочеться їхати зо мною, то m-r Ана-толь обіцяв мене провести, якщо тобі ніколи.

— Ні, мені нічого! Чого ж би я мав не хотіти? То я так, щось замислився, я зараз...

За півгодини князь уже слухав знаменитого тенора, але серед чудових італьянських арій князева думка зненацька відлітала далеко. «А що то буде завтра? — думалось князеві.— Боже! Термін векселя Зільберштеґша!..»

IV

— Слухай, Sophie! Я тобі давно збираюсь про се казати, та все якось...

— А що там таке? Ти маєш такий чудний, таємничий вираз! — і Софія при тих словах усміхнулась.

— Та не то, щоб таємниця якась, а все ж...

— Та кажи, що там вже таке!

— Бачиш: нам прийдеться, може, ощадніше жити.

— А то чому? — запитала Софія, здивовано підвівши брівки.

— Наші грошові справи того вимагають.

— Хіба вони так уже надто погано стоять, тії справи?

— Поки що то ще не надто погано, але нам слід ощадніше жити, принаймні хоч який час.

Софія здвигнула плечима і почала дивитись у просторінь.

— Я, здається, і так живу ощадніше, ніж багато інших з нашого стану, але ж не можна, хотівши бувати в світі і приймати у себе товариство, вбиратись comme une bourgeoise5 і утримувати свій салон comme une mansardeL 6 Я думаю, ви б самі не хотіли, щоб я замкнулась дома, немов та черниця.

— Та ні,— хто ж тобі про се говорить? Я зовсім тте проти тебе самої се говорив...

—- А коли так, то