Читати книгу - "Аналітична історія України"

Але, для останніх швидко настало похмілля – настав час ланґобардам платити по векселях. А це й було чи не найбільш цікаве.

На той час Італія, де закріпились були з часів Теодоріха Великого (Амала, 491–526) наддніпрянські біженці остроготи, – з 554 року знову підпала під візантійську владу. Та не було воно міцним, оте ромейське завоювання. А це й визначило подальші події.

Мокрою зимою 568 на Дунай до Альбоїна прибув самотній гунський вершник, хан із дорученням від самого Бояна, пробалакав із ним годину та так само, один, подався верхи на схід, до Тиси, де на той час у старій столиці під Тисафюредом, – заснувався новий каган. Посол привіз єдиний в історії договір, де каганові Гунії та королеві аварів (рекс абарорум) – надавалася вся земля королівства Ланґобардії, – в обмін на «вічну дружбу та союз».

Відсвяткувавши Великдень 1 квітня 568, ланґобарди та інші, менші ґерманські народи Паннонії, спалили за старим ґерманським звичаєм свої хати зі стріхами, та подалися на південь, за Альпи, на черговий ґерманський підбій «країни, де квітнуть цитрони». А Візантію тримав під шахом вірний «вічній дружбі та союзові» каган Гунії, знову вивівши на Дунай свою важку кінноту.

Вічного на світі нічого не буває, але незалежна Італійська держава ланґобардів проіснувала до 774, значною мірою внаслідок щирої підтримки білих гунів. Вона стала здобиччю розбійної імперії неписьменного Карла – лише за присмерків Гунського каганату (див. Доп. 9).

Із визначних подій аварської епохи (567–795) слід виділити війну (610–629), уже по смерті Бояна. Історик Лев Ґумільов назвав її світовою, та цілком слушно, бо військові дії розтягнулися на три континенти: Європу, Азію та Африку. Та й воювали між собою тодішні світові потуги: Гунський каганат в союзі з Іраном – проти Візантії в союзі з Тюркським каганатом та Абісинією.

Союз візантійців із тюрками, хоч і єдиний в історії, може видатись дещо неочікуваним, але насправді таким не був. Східний Рим, після розпаду 476 Західного, постійно відчував потребу в союзниках, бо зрозумів, що наодинці не зможе плідно протиставитись Гунському каганатові в колишній Скитії. Тому, з посольством Кандик-хана до Константинополю співпадає посольство від ромеїв на схід: місія комеса Земархоса до кагана тюрків Істемі. Це саме вони привезли до Європи невірогідні розповіді про байкову пишність та багатство тюрків, про золоте ліжко кагана на чотирьох золотих же павах, та про його золотий трон. Тут інтерес був обопільний: ромеї шукали союзника проти могутніх аварів із їх важкою кіннотою, на яку не було ради, а каган Істемі ще не забув, як його батько Бумін погрожував потоптати аварів копитами тюркських коней; тепер вони знайшли одне одного.

Війна розпочалася звичною сварою між Римом та Іраном за Вірменію та хутко привела до влади кайсароса Гераклейоса (610–641), який і довів її до успішного кінця. Він, по Юстиніанові, був чи не найвидатнішим з імператорів Східного Риму. Не час тут зупинятися на її окремих подіях. Зазначимо тільки, що гуни, як завжди, не лише не одного разу облягали столицю імперії, але й висилали потужні морські десанти на Тессалоніки та навіть Крету; хоч столиці так і не взяли, а вирішальну кампанію 627 на Балканах, – не виграли.

Іранці теж, великого успіху не мали, хоч – як годиться, вже 608 обложили були Константинопіль, 614 завоювали Сирію, а 619 – Єгипет. В той час, як слід було усі сили кинути на здобуття столиці, вони так захопилися військовими діями в Африці, що невдовзі дійшли Ніґеру. Про це, не без великого здивування, довідалися у XIX ст. європейські дослідники від місцевих неґрів: там більше тисячі років пам’ятали про це!

Підсумком війни стало те, що всі укріплення Ірану були знищені, і він пізніше, 642–656, – став легкою здобиччю арабської навали. Гунська, тепер – аварська Україна, спекалася тільки втратою Леведії – колишнього Гунмарку, на користь Тюркського каганату, а потім його правонаступника – Хозарського каганату, її поверне, більше, як через триста років, відважний конунг Светіслейф у 975 році.

Отже, історична задача Гунії, знищити рабовласницто в Європі, – була виконана тільки наполовину. Поразка у війні 610–629 – полишила другу половину її – знищення Східного Риму – не завершеною; з усіма наступними наслідками. В тому числі, й із майбутнім присмерком каганату.

Все це мало тоді такі сучасні риси, що тим і вражає.

Ми вже згадували про те, що основою аварського війська була важка кіннота, де одягнений у шкіряну одежу із нашитими на неї сталевими плитками вершник, сидів на подібно ж захищеному коневі. Проблема як така, мала два вирішення. Перше винайшли костобоки, замінивші сталь на легкий волов’ячий ріг; зберігши звичайного коня. Друге належить аварам, які під важку сталеву броню – вигодували відповідно потужного коня. Бо, на полі бою, серед ворожої піхоти, – такий вершник нагадував танк: нова військова якість. Він мав із собою усю необхідну зброю, – довгого ланця, шаблю та важкий аварський лук, який прицільно та вбивчо бив десь на 800 метрів (гунські луки, кажуть, сягали лише на 600 м). На свій час ці люди були непереможні.

Важкий кіннотник потребував відповідно дужого коня, який міг все це без труду підняти: власну броню, та ще й рослого вершника, з його бронею. Авари й вирощували таких дужих коней.

Втім, ці коні – як вантажні, – знаходили й великий попит у сусідів; але, справа в тому, що серед цих сусідів були й франки.

Франки свого часу віддано слугували Римові, а тепер… Вони є піддані імперії, якої щойно створив їх король Карл (768–814), та тим і зобов’язав їх до постійної агресії – на римський зразок. В їх розпорядженні є багаті люксембурзькі поклади залізної руди, а що ж потрібно для зброї, як не залізо, не криця? Вони й одягають у крицю своїх воїнів, та вже не у платівчасту броню, а в суцільну. У таку ж одягають і лицарського коня. Не свого, ясна річ, а аварського, бо всі бельгійські велетні-першерони, що полишилися з тих часів – то є нащадки важкого аварського коня.

Так франки, на очах усього світу, починають перемагати у гонитві озброєнь; а що ж на це авари?

З ними на той час твориться щось загадкове. Втративши у війні 610–629