Читати книгу - "Сутінки"

Едвард з цікавістю дивився просто на мене. Знайомий відтінок розчарування у чорних очах наразі здавався помітнішим, ніж будь-коли.

Я здивовано поглянула на свого сусіду, очікуючи, що він швидко відведе погляд. Натомість він продовжував дивитися мені у вічі, наче вивчаючи, досліджуючи. Не варто й казати, що відвела погляд я. Руки затремтіли.

— Каллен? — звернувся до мого сусіди учитель, очікуючи відповідь на запитання, що пройшло повз мене.

— Цикл Кребса, — відповів Едвард. Він здавався невдоволеним, що довелося обернутися, щоб поглянути на містера Банера.

Тільки-но Едвард переключився на вчителя, я втупилася в підручник, намагаючись зібратися з духом. Хоробрість — не моя чеснота, отож я перекинула волосся на праве плече, щоб затулити обличчя від Едварда. Важко повірити, що шквал емоцій викликав один-єдиний погляд, який він із доброго дива вирішив уперше кинути на мене за кільканадцять минулих тижнів. Не можна дозволити, щоб Едвард мав на мене такий вплив. Я жалюгідна. Та це ще й шкідливо.

Я щосили намагалася не помічати Едвардової присутності до кінця уроку, або, оскільки це — нездійсненне завдання, принаймні не подавати вигляду, що мене обходить його сусідство. Коли нарешті пролунав дзвоник, я повернулася спиною, щоб зібрати речі, гадаючи, що Едвард, як завжди, відразу зникне з класу.

— Белло? — голос не мав би видатися таким знайомим, ніби я не пару коротких тижнів, а все життя насолоджувалася його звучанням.

Я повільно, неохоче обернулася. Не хотіла відчути те, що, знала, відчую, тільки-но погляну на занадто досконале обличчя. Коли я нарешті повернулася до Едварда, у мене був підозріливий вигляд. Його лице нагадувало згорнену книгу. Він сидів мовчки.

— Що трапилось? Ви знову розмовляєте зі мною? — нарешті поцікавилась я ненавмисно роздратованим голосом.

Його губи смикнулися, борючись із посмішкою.

— Та ні, не зовсім, — визнав він.

Я заплющила очі та глибоко вдихнула носом, розуміючи, що починаю скреготіти зубами. Він чекав.

— То чого ж ти хочеш, Едварде? — запитала я, не розплющуючи очей: так розмовляти з ним було набагато легше.

— Вибач, — у його голосі бриніла щирість. — Я знаю, що поводжуся дуже нечемно. Але так краще, повір.

Я розплющила очі. На Едвардовому лиці був серйозний вираз.

— Я не розумію твоїх слів, — обережно мовила я.

— Буде краще, якщо ми не дружитимемо, — пояснив він. — Повір мені.

Я примружилася. Це ми вже чули.

— Шкода, що ти не збагнув цього раніше, — прошипіла я крізь зуби. — Міг би вберегти себе від такого жалю.

— Жалю? — вочевидь, мої слова і те, як я їх вимовила, захопили його зненацька. — Жалю через що?

— Через те, що ти не дозволив клятому фургону мене розчавити.

Едвард був приголомшений і витріщився на мене, не вірячи власним вухам.

Коли він нарешті заговорив, то здавався майже розлюченим.

— Ти гадаєш, я шкодую, що врятував тебе?

— Я знаю, що це так, — відрізала я.

— Нічого ти не знаєш. Він точно розлютився.

Я різко відвернулася, стиснувши зуби, щоб стримати дикі звинувачення, які хотілося жбурнути йому в обличчя.

Зібравши книжки, я підвелася і попрямувала до дверей. Я збиралася граційно випливти із класної кімнати, але, звичайно ж, перечепилася через носак власних черевиків у дверях і впустила книжки. Якусь мить я нерухомо стояла, роздумуючи, чи не варто залишити їх на підлозі. Потім зітхнула і нахилилася, щоб зібрати їх. Едвард був тут як тут і встиг згребти їх в оберемок, який віддав мені з незворушним виразом обличчя.

— Дякую, — відповіла я голосом Снігової Королеви. Він примружив очі.

— Завжди будь ласка, — не розгубився він.

Я рвучко випросталася, знову відвернулася і не оглядаючись велично попрямувала до спортзалу.

Фізкультура була жорстокою. Ми перейшли до баскетболу. Команда не пасувала мені м’ячі, це добре, але погано те, що я безліч разів гепалася на підлогу. Інколи падала не тільки я. Того дня моя незграбність зросла, бо думки крутилися навколо Едварда. Я намагалася зосередитися на ногах, але він постійно заповзав у голову тоді, коли потрібно було тримати рівновагу.

Як завжди, закінчення занять принесло полегшення. Я ледве не бігла до пікапа — навколо вешталося забагато людей, з якими я прагнула уникнути зустрічі. Під час аварії пікап зазнав мінімальних пошкоджень. Довелося замінити задні фари; якби я прискіпливо ставилася до його зовнішнього вигляду, то могла б трохи підрихтувати кузов. Тайлеровим батькам довелося продати фургон на запчастини.

У мене ледве не стався удар, коли я побачила високу темну постать, що стояла, схилившись на пікап. Потім до мене дійшло, що це Ерик. Я не зупинилася.

— Привіт, Ерику! — гукнула я.

— Привіт, Белло.

— Ти щось хотів? — запитала я, відмикаючи двері. Я не звернула уваги на напруження в його голосі, тому наступна репліка не на жарт приголомшила мене.

— М-м-м, я просто подумав… ти не хочеш піти зі мною на бал? — на останньому слові голос його затремтів.

— Я думала, дівчина має вибирати, з ким їй піти, — я була занадто вражена, щоб відповісти дипломатично.

— Ну, так, — зізнався він присоромлено. Я заспокоїлася і зробила спробу тепло посміхнутися.

— Дякую за запрошення, але того дня я збираюся до Сієтла.

— А, — сказав він, — може, якось іншим разом.

— Звичайно! — погодилась я і відразу прикусила язика. Не хочеться, щоб він сприйняв мої слова буквально.

Ерик згорбившись поплентався назад до школи. Почулось тихеньке хихикання.

Едвард проминав пікап, дивлячись прямо поперед себе, зі стис ну ти ми губами. Я різко рвонула двері й заскочила в машину, зачинивши їх із гуркотом, з оглушливим ревом запустила двигун і дала задній хід у проїзд. Едвард уже був у авті за два місця від мене й елегантно вигулькнув перед пікапом, вправно підрізавши мене. Тут він зупинився, щоб почекати на родичів, — я бачила, як вони вчотирьох прямують до стоянки; йти їм залишалося пристойно, від самого кафетерію. Я зважила ідею пом’яти блискучий багажник «вольво», але навколо було забагато свідків. Я втупилася у дзеркало заднього огляду. Ззаду утворилася невелика пробка. Відразу за пікапом Тайлер Кроулі махав рукою зі щойно придбаної старої «сентри». Я була занадто роздратована, щоб привітати його у відповідь.

Поки я сиділа, дивлячись куди завгодно, тільки не на машину спереду, почула стук у вікно пасажирського сидіння. Я зиркнула туди; це виявився Тайлер. Не зовсім розуміючи, що до чого, я кинула оком у дзеркало заднього огляду. Його машина працювала, ліві дверцята були відчинені. Я потягнулася крізь кабіну, щоб опустити скло. Його заклинило. Опустила вікно до половини, потім здалася.

— Вибач, Тайлере, я застрягла через Каллена, — сказала я неприязно — це ж очевидно, що пробка утворилася не з