Читати книгу - "Я, Богдан"

муллою, і я читаю вирок смерті султанському братові й спостерігаю, як тому відрубують голову, далі спілкуюся з православним патріархом, який чомусь живе в Скутарі, мене ж тримають у караван — сараї, і я спостерігаю, як яничари їздять верхи по Стамбулу. Якби я справді бодай на мить міг стати мусульманином, то, читаючи таке, мимоволі вигукнув би: о шаріат! о віра! Шкода говорити!)

Між тим життя тривало, хоч і в неволі, довкола були, власне, самі раби, бо вельможні турки чомусь більше покладалися на чужинців, ніж на своїх одновірців.

Про що найчастіше говорять чоловіки на війні і в неволі? Мабуть, про жінок, бо з ними пов’язується найбільша воля, найпишніші її розкоші. Я не був наймолодший серед своїх товаришів по нещастю, але духом міг би вважатися за наймолодшого, і тепер карався чи не найдужче, бо мав самі спогади, не лишив на Україні ні дружини, ні дитини, всі мої дотеперішні роки з’їдені були едукацією та службою при батьковому боці та при боці у коронних гетьманів. Тепер лунали в мені латинські вірші та словеса святих отців, а ще жили спогади про безкінечні переходи, про нічліги під відкритим небом, на вітрі й холоді, коли зігрітися міг тільки біля теплого кінського боку, про пітьму й тишу, про вовче виття й пташиний клекіт. Згадував вродливу жінку, що з веслом на плечі спускалася в Трахтемирові до Дніпра, і я пропустив її, не зупинив, не спитав навіть, як звати. Чом же не спитав? І ще вродливішу, Яка спала серед корзин з вишнями на березі Тясьмину, а тоді, прокинувшись, солодко потягалася всім молодим, гнучким, як лозина, тілом і ще солодше всміхалася назустріч чоловікові, що йшов од човна, в драних штанях, з брудними худими ногами, розкучманий, нікчемний. Чом не заступив того чоловіка, не став перед очі тої жінки, не Зазирнув їй у очі? І ту, що несла в Переяславі на коромислі відра з водою і прихилила одне, щоб напилося мале хлоп’я, і вода лилася на землю, хлоп’я після кожного ковтка зводило розсміяні очі на жінку, а вона теж сміялася і була прекрасна, як Божа Мати. Чому ж не сміялася до мене? І ще ту, яку питав дорогу десь під Богуславом, і ту, що промайнула в зеленому листі на пасіці в знайомого козака під Корсунем.

І серед тих безладних спогадів, викликуваних чужими жалями й похвальбою марною, зненацька припливло, стало перед, очима, приголомшило, знетямило видіння з дитинства, забуте, власне й незнане, дивом зачепилося за самий край пам’яті, а тепер відтрутило все, навіть недавнє, вже не був я гірким невольником, а малим хлопцем, і не в Стамбулі, а в Переяславі, і не турецькі байрами святкувалися недовірками, а пропахлий яблуками Спас, і ми з батьком та матір’ю в гостях у Сомків переяславських, дорослі гомонять десь у хаті, а ми, малеча, граємося на причілку, Мишко Сомків такий, як і я, десятилітній, Якимко ще зовсім малий, не навчився й ходити, лиш повзає, і сестричка їхня Ганна, восьмилітня. Ми з Мишком робили з біленьких кабачат воликів та корівок: встромляли в кабачата дерев’яні палички — «ноги, роги і хвости» нашої худоби, малий Якимко норовив висмикнути ті «ноги», та «роги», ми відбивалися од цього, Ганна сміялася. Вона сиділа під самою хатою, впиралася худенькою спинкою в білу стіну, ноги простягла по густому спориші, рученятами знай поправляла біленьку сорочину полотняну, що була надто коротка і все якось задиралася, оголюючи її колінця і стегенця. Мабуть, ми надто заклопотані були своєю «чередою» і чи й дивилися, чи й не дивилися на малу Ганну, така неувага ображала дівчинку, в зародку в ній уже жила жінка, яка вимагала шаноби, поклонінь і вірності, а ми, мов останні мугирі, не вміли того збагнути, далекі від думки про своє чоловіче призначення, і хто ж міг нам про нього нагадати, як не майбутня жінка. Вибравши хвилю, коли Якимко не докучав нам своїми руїнницькими замірами, Ганнуся облишила своє змагання з сорочиною і, як сиділа, грайливо і невинно враз розсунула свої ноженята, і блиснуло білим, сліпучим, спантеличило нас обох, мене й Мишка, образ недозрілого лона, поділеного навпіл вузеньким, як стебельце трави, рівчачком, промайнув перед нами видінням бентежним і гріховним, щось сокровенне, роздвоєне, як пшеничне зерно, таємнича щілинка, борозенка, що розокремлює світ, зробило нас геть одурілими, засоромленими до краски в лицях, до сліз і образи, а Ганна з несвідомою зухвалістю ждала і немовби хвалилася: «А в мене — ось…» Босонога, тонкотіла, на зеленім спориші.

Ніколи не згадувався мені той причілок і ті несподівано розкинені дитячі ноженята, і тільки тут, в бусурманськім гнізді, в неволі й приниженні, прийшло і вже не відходило; я притьмом дивувався, що забув про Ганну Сомкову і ніколи не пробував побачити її або хоч спитати про неї, карався за свою неувагу й черствість душевну, віднаходив у незнаній, власне, дівчині цноти й приваб геть недовідомі, вже не думав про смерть, а хотів будь — що вижити, щоб повернутися і знайти Ганну і… Як міг її загубити, забути, втратити? Як? Тоді були невинні, безгрішні, може досконалі, як боженята, а тепер гріх народжувався в мені від самого спогаду, гримів у Серці, клекотів гарячою кров’ю — і не було рятунку. Думав: як же я загину і не побачу більше її? Як же це? Хіба можна? А вона ж виросла, розквітла, як ружа. Не хотів думати, що хтось її вже взяв, що хтось доторкується до неї, чує шепіт її і сміх…

А я чую голрс її, і вже не дитячий, і голос той мовить тепер не про дитинство, і не про теплу траву на причілку, і не про зозулю в ліщині. Тепер нагадує він про недосяжне і нездійсненне, і в ньому воля, втрачена навіки не тільки мною і моїми нещасними товаришами, а й усім світом і цією землею, землею рабства, крові й принижень. Крижана купіль страждань і спогадів. Як сповідь церковна після зла несодіяного.

Платив данину пеклу, ще й не заборгувавши, опинившись за чужі борги за чужим морем і в чужій чужині. Хто виведе, перевезе, перенесе, покаже й поможе? Миколай — угодник чи святий Христофор?

Дика жадоба життя пробудилася в мені, аж самому стало страшно, я гамував ту жадобу, а вона виривалася у вчинках несподіваних, часом щалених, як то сталося зі мною на Єгипетськім базарі, куди ми щотижня їздили на закупи для двору паші з його незліченною