Читати книгу - "Князь Ігор. Слово о полку Ігоревім"

— Чому, брате? — запитав, ледве  стримуючись. — Ти  ж знаєш, що  без  тебе,  без  твого  могутнього і хороброго полку ми  не  можемо сподіватися на  остаточний успіх... Для  задуманого походу в глибину Половецької землі  потрібні великі об’єднані сили!  Ти  ж підведеш нас  усіх!

— Нині, браття, не  ходіть!  — з  притиском сказав Ярослав.  — Який зимою похід?  Одні  муки!  Сніги, морози, безкормиця для  коней... На  носі  — весна. Розтане — буде  ще гірше... Давайте виждемо час і, якщо дасть  Бог, влітку  підемо.  Зберемо ще  більшу силу, погромимо половців і заженемо  Кончака за Дон, аж в Обези, як  колись Володимир Мономах загнав його батька Атрака... Залишилося  ж  зовсім небагато ждати — березень, квітень, травень... Зате  підготуємося як  слід!..  Та й недужий я зараз...

— У нас  уж все  готове, княже, — чого  ждати? Ніби для нас  первина робити зимові походи! Кончак же не ждав  весни,  а напав у найлютіші морози, в снігопади. І безкормиці не  боявся! — вигукнув Рюрик.

За  столом запанувала тиша. Ярослав не  поспішав відповідати Рюрикові на  його  справедливі слова, кривив губу.

Святослав осудливо похитав головою, пильно подивився на  Ярослава. Потім тихо  почав:

— Княже Ярославе, якщо між  братією не  буде  злагоди, то  ні  сьогодні, ні  завтра не  підемо ми  на  половців і не  заженемо їх  за  Дон  чи  в  Обези. Всі  біди  землі   нашої — від гордині князівської, від того,  що  князі про  мале  «се велике» почали мовити і, маючи волость, накидати оком на чуже  — се моє  і те моє  теж!..  Ні,  братіє, так  не  годиться! Котори та усобиці — то  загибель землі   нашої! Погані дивляться, що між  князями немає миру, і без  страху  нападають на  наші села  та городи, грабують добро наше, полон беруть, людей убивають...

— Брате, я  не  зачинаю усобиць, я  тільки кажу, що  не хочу йти зараз  у похід,  — стримано заперечив Ярослав. — Не хочу  мордувати ні воїв,  ні себе...

— Коли б тільки це,  Ярославе, — перебив його  Святослав.  — Коли б тільки це...  Та боюся, що  причина в чомусь іншому... От  тільки не  розумію в  чому... Коли помер наш батько князь Всеволод, то  я замінив його  тобі  і при  цьому не раз повчав, що не книжна премудрість прикрашає князя, а його  бажання служити землі  своїй, уміння смиряти свою гординю перед старшим князем — батьком чи братом, вуйком  чи стриєм, що  посідають великокнязівський стіл.  Смирення молодших зміцнює Руську землю, зарозумілість руйнує  її. Пощо руйнуєш братню злагоду і любов? Ми  з князем Рюриком нарешті дійшли згоди — і настав мир  на  Руській землі, а ти  хочеш його  при  корені зрубати. Негоже так  чинити, княже!

Ярослав почервонів, на лобі у нього  виступив піт. Комусь іншому відповів би  різко, сердито, ні  від  кого  не  потерпів би подібних слів.  Та Святославові, який у дитинстві замінив йому  рано померлого батька, не  смів  сказати різкого слова. Хитрувати міг,  лицемірити міг,  а прямо, відверто сказати не смів.  Тому  заперечив тихо:

— Брате, все,  що  ти мовиш, то істинна правда. З одним не можу  погодитися — що  я сію зерно незгоди між  братією. Не  йти  в похід  — це  ще  не  означає, що  я розпочинаю усобицю. Ні,  я просто не  готовий до  походу. І військо моє  не готове, і сам  я погано себе  почуваю. Хіба  можна за це  осуджувати?

Всі  надовго замовкли. За  столом запала гнітюча тиша. Святослав відчував, що  Ярослав нещирий, що  причина відмови у чомусь іншому, а не  в недузі. Та не  хотів  він  затівати  на  людях сварку з  братом. Князі  Всеволод Чермний  і Олег, бачачи, що  батько мовчить, теж  не  сміли нічого сказати. Хани утупилися вузькими очима в стіл  і нічим не  виявляли своїх  почуттів. А  воєводи Андрій, Роман і  Тудор, дотримуючись неписаного закону, що  менші говорять тоді тільки, коли їх питають, взагалі за вечір  не проронили жодного  слова.

Врешті знову заговорив Рюрик. Заява його  було  для  всіх як  грім  серед  ясного неба.

— Якщо князь Ярослав не йде,  то я теж не йду! Оборона Руської землі  — наш  спільний обовя’зок, а не  тільки мій  чи Святославів!

Хтось  крякнув. Святослав розвів руками. Не  вистачало, щоб  князі, ще не вирушивши в похід, пересварилися. Що  ж тоді  сказати війську? Як  пояснити, що  одні  князі йдуть  у поле, а  інші   вертаються додому? Відмінити  похід? Але  ж сіверські князі досі простують до Сули. Що  ж вони скажуть, коли нікого там не застануть? Та й Володимир Глібович уже зібрався і чекає сигналу... Ох,  як  усе  негарно складається!

— Братіє, бачу,  поспішив я з походом, — почав він з болем  у голосі. — Не  домовився заздалегідь, не  попередив...

Хотів  швидше, щоб  до  весняного бездоріжжя повернутися назад... У цьому моя  вина... що  ж нам  тепер робити? Припинити похід?  Але  ж віз  покотився з гори  — не  легко його зупинити... Тому  ось  що  я намислив: якщо князі Ярослав і Рюрик не  йдуть  у похід, то й мені  негоже це  робити. Я теж повертаюся додому... Однак військо піде в поле! Замість себе я настановляю князя Ігоря як найстаршого і найбільш смисленого. А  до  зустрічі з  ним полки поведе мій  син князь Всеволод... Мета  походу  та ж сама  — перейти Ворсклу, знайти половецькі кочів’я і погромити їх! Бажано зустрітися з самим  Кончаком... Ти  не  перечиш, княже Рюрику?

— Ні,  не  перечу... Свій   полк я  вручаю князю Володимиру   Глібовичу. А  до  зустрічі з  ним поведе його   воєвода Андрій.

Святослав полегшено зітхнув. Здається, пощастило виплутатися із  безглуздого становища,  в  яке  завів  усіх  своїм лукавством брат  Ярослав.

— Тоді  досить розмов. Віддайте полкам наказ виступати завтра зі сходом сонця!

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

1

Дві  раті  — київська і  сіверська — зустрілися у неділю вранці біля  Лохвиці на Сулі.  У полках — ні веселих розмов, ні  сміху,  ні  гамору, як  це  звичайно буває, коли кінчається важкий перехід. Вої  похмуро, з жахом і люттю дивилися на розорене, сплюндроване Посулля. Все  знищено. Укріплені городки взяті  приступом і спалені, навколишні села  лежали безлюдні, мертві. Сніги на багато поприщ довкола почорніли  від диму  і попелу. Ні  людини живої, ні худоби, лиш  де-не-де поміж пустками гарчать здичавілі