Читати книгу - "Огненне коло. Людина біжить над прірвою"

в державний млин та в склепи з борошном біля нього, і те борошно піднялося в небо та й стало хмарою над містом. Видовище було вражаюче. Те видовище паралізувало навіть страх людський. Голодні мешканці халуп, розсипавшись ген по левадах і городах, щоб там ховатися від смерти в снігу, немов куріпки, схоплювались від того видовища на ноги й простягали руки в небо, до сизої хмари, що трагічно клубочилася над розбомбленим млином. Вони, далебі, щось кричали. Максим уявляв, як у них горять голодною заздрістю очі, як вони несамовито плямкають губами — ті голодні, вимучені, виснажені люди, що багато вже місяців не бачили простого–простісінького хліба, бо їли тільки лузгу, буряки та різну погань. Вони навіть часом бігли до тієї борошняної хмари, аж поки смерть їх не збивала геть назад у сніг, у багно, в болото. Та біле видиво впливало сильніше, ніж страх, люди тяглися до нього всім єством. Тяглися, либонь, так, як колись жиди до Мойсея, що стояв на горі Синаї за хмарами, готуючи скрижалі спасіння…

Млин стояв у центрі міста на узвишші, як на долоні, і все було добре видно. Вирвавшись кількома вулканами зі склепінь, разом із вогнем, борошно шугонуло в простір і велетенськими хмарами затьмарило сонце, зависло в повітрі і так, нависаючи, довго стояло над містом, а потім почало спадати помалу рідким дрібним туманом.

Там же, на тім же млині, крім борошна, були й цілі кар'єри трупів розстріляних, засипаних гречаною й просяною лузгою з крупорушки, — то німці цілу зиму розстрілювали там людей. Звичайних, мирних людей: жінок, чоловіків і навіть дітей! Правда, здалеку того не було видно, навіть коли б туди потрапляли бомби. Та про це добре знали всі ті, що ген по левадах стовбичили, лежали або й стояли навколішки в снігу, по глибоких межах та по канавах. Одначе жах перед кар'єрами трупів, засипаних лузгою, блід перед видовищем, як борошно застеляє сонце… І тільки нові серії оглушливих вибухів, від яких лопалися перетинки у вухах, клали людей знову в сніг.

* * *

З усього було видно, що залізні стерв'ятники полювали навіть за поодинокими людьми. З будівель же вони бомбили не тільки великі об'єкти (якщо млин і ливарний завод вважати за великі об'єкти), а й солом'яні халупи, і то не помилково, а зумисне. Вони спеціяльно викладали серії бомб уздовж вулиць і перевалків, пильнуючи, щоб саме ті халупки поруйнувати. Так робили літаки з чорними «павучками» до обіду, так робили й літаки з червоними зірками після обіду, а серед них — так робили й літаки, зроблені на заводах країни Вашингтона й на заводах країни Кромвеля. Всі вони літали низько, мов вороння, знаючи, що ніщо їм не загрожує, і впивалися насолодою знищення беззахисних.

Та з халупами їм велося гірше, ніж із людьми. Це просто глум! Глиняні, криті соломою, допотопні хатки, виявилося, зовсім не боялися бомб. Бомби сипалися, було багато грюкоту й скреготу навколо, та коли розходився дим — хатки стояли собі цілі. Виявилося, що така колосальна техніка зовсім не придатна до знесення цих утворів допотопної архітектури, а ціла ця нищівна кампанія зовсім не рентабельна. Навіть найтяжча бомба нічого не могла халупі зробити, якщо не влучала точно, лише глибоко рила чорну землю. Розрахована на руйнування великих, колосальних бльоків, така бомба була супроти халупи безсила. Тільки як потрапляла просто в дах, тоді на місці халупи залишалась одна чорна глибока яма з двометровими брилами вивернутої землі по краях. Якщо ж бомба падала трохи збоку, то хатка спокійно собі стояла біля свіжовиритої, димлячої, глибокої вирви, мов біля могили, — стояла цілісінька і тільки часом осідала на один ріг, мовби припадала молитовно навколюшки, або всередині їй завалювалась піч та ще часом задирався віхоть стріхи. Та й тільки. Це був ніби зухвалий виклик, ніби глум над людським генієм руїни.

Інша справа щодо людей. Хоч знову ж таки виявилось, що вбити великою бомбою малу, простягнену долі людину теж не так просто, коли вона тримається міцно землі. Тільки ж люди не витримували самі й тієї землі пускалися. Божеволіючи від самого зазирання смерті у вічі, вони схоплювалися й бігли, — рятуючись, бігли назустріч смерті. Інші ж від надмірної напруги перед надмірним жахом, з надмірного відчаю втрачали нарешті відчуття страху. Його заступала безмежна нудьга. Люди тупіли й уже не ховалися й не лягали, тільки так собі тинялися у філософському, фаталістичному настрої:

«Як призначено Богом, то вб'є. А як не призначено — то не вб'є…»

В дійсності ж виходило, що нібито їх усіх було призначено геть на побиття, мовби так Бог волів, аби вони вже не тинялися по цій землі. З неба на них спадали чорні післанці кари, післанці смерти — піднявши геєну огненну вгору, на небо, вони звідти вергали її на землю, на голови мерзенним грішникам і їхнім маленьким дітям, стареньким матусям і немічним дідам, щоб знали як…

Коли посилювався залізний гураган, залізний дощ новітніх Содому й Гоморри, Максим знову виходив на ґанок і дивився, як метушились по левадах і ген по засніженому болоті люди, мов збожеволілі чорні комашки, як вони падали, як вони зникали в чорнім диму, як виривалися вгору сизі смерчі землі посеред левад, на болоті, поміж вербами, поміж хатами; слухав, як тоскно ревла десь покинута, єдина на цілу вулицю, корова, як у сусіда кричали моторошно кури, замкнені й кинуті в хаті напризволяще; дивився вгору, як вигравали літаки й ішли, завиваючи, просто на нього, ніби вглядівши, що він іще живий, та й випускали на нього свій вантаж. Максим намагався не здригнутися, чекаючи, що вибухи прийдуться перед самісіньким ґанком і тоді буде нарешті всьому кінець.

Але бомби розривалися десь далеко за ним, за його домом, на другій вулиці. Тоді Максим вертався до присінок і там знову сідав на підлогу, простягти ноги, а син рвучко обіймав його й притискав до себе з усієї сили. І вони сиділи так…

Максим думав і в той же час нічого не думав, тільки десь тоскно бриніла якась чужа, химерна, явно безглузда думка. Обіцяючи найлегший вихід з безвихіддя, вона прийшла якось раз і не могла вже відійти, засіла глибоко, як скалка, — це думка про «рідну кулю», цебто про кулю з рідної руки.

«От якби хтось із тих, що десь там наступають, але хтось із своїх, близьких і рідних, прийшов і пристрелив його. Може ж, хтось є там із товаришів і