Читати книгу - "Графиня"

Від сусіда тітки Анни я почула казку про опришка, який, коли його оточили вороги, на їхніх очах став деревом. Він навіть обіцяв мені показати те дерево і всерйоз запевняв, що то не казка, а, як він казав, геть-таки правдива історія. А ще казав, що той, хто зрубає того явора, сам мусить стати опришком.

— Опришком наприкінці двадцятого століття? — засміялася я.

— А чом би й ні? — сказав дядько. — Подивіться, дівчино, кілько нечисті розвелося довкола.

Завтра наш «дикий пленер» закінчується. Ми з Леською майнемо на тижнів два до Криму. Ловитимемо засмагу і… Три крапки. Ставлю їх, висолопивши язика від задоволення. Що робити тепер з Тимофієм, не знаю. Він грозиться приїхати до Густого Лугу і стояти перед нашою хатою стовпом доти, доки я не згоджуся вийти за нього заміж.

От і все, Платоне Васильовичу. Майже все. Так, майже. Ще не час фіналу. Тому, що літо триватиме. Тому, що ми поїдемо в Крим. Тому, що колись прийде час і Тимофій мене розлюбить. Тому, що ви ще раз назвете мене свавільною. Тому, що гори за моєю спиною вищають і вищають, аж до самісінької самотньої Говерли й навіть далі. Колись я хотіла вирости і стати гарним кухарем. Потім вчителькою. Потім стюардесою. І ніколи — художницею. А ще я хотіла стати графинею.

Мій сміх біжить за мною крізь сад. Я розсипаю горошини цього сміху, засіваю ними траву в надії, що наступного року, наступної весни на цьому місці виростуть квіти чи хоча б суниці.

Вчора до мене підійшла тітка Анна. Непомітно, коли стояла і дивилася, як за гору за селом на північному заході поволі закочується сонце. Вона поклала на моє плече свою стару порепану руку.

— Дитино моя, — сказала вона.

Я чекала її слів, докорів, ще чогось, бо, може, вона помітила мої нічні походеньки? Але вона нічого не сказала більше. Тільки ці два слова: «Дитино моя».

Ми стояли вдвох і дивилися, як заходить сонце. Я раптом чомусь стала пригадувати, чи казала так до мене моя рідна мама — дитино моя… Може, ці слова треба було почути давно — п’ять, десять, сто років тому? І не мені, а комусь іншому, хто б передав їх мені. А тепер — пізно.

Про що це я, Платоне Васильовичу? Про гори, наш «дикий пленер», себе на цьому світі і сонце, що заходить? Якщо відверто, я б дуже хотіла, щоб ви також зібралися на відпочинок до Криму, може, б ми там зустрілися, але я сама не знаю, куди ми, як каже Леся, намилимо ніжки і ріжки. Тому бувайте, Платоне Васильовичу!

Ваша свавільна учениця.

P. S. А все, що я написала про якогось там Тимофія, — неправда. Якщо правда — то не вся. Дрібка правди, наче дрібка солі. Я кидаю цю сіль у воду і дивлюся, як тануть маленькі білі крупинки. Ось уже їх і не видно, тільки невеличкий, невимовний осад лишився на дні. Я вмочую пальця в цю солону воду і підношу до вуст. З хати виходять тітка Анна, Тимко і Леся».

Н а цьому лист обривався. Він лишив щемливе відчуття гіркоти і якоїсь незбагненної радості-ревності. Чому я радів? Навіщо Люба розповіла мені про цей «дикий пленер», свої розхристані почування і однокурсника?

Я хотів запитати її про це, але того року вона під час канікул так і не навідалася до Густого Лугу. А потім, взимку, коли я зустрів її на вулиці, загорнуту в білу розкішну шубку, раптом чомусь подумав, що серед зими не варто питати про літо. Не варто згадувати. Ми не згадали і про листа, хоч тоді, при зустрічі, очі Люби здалися мені настороженими. Печальними і настороженими, з дрібкою сміху на денці.

Ми постояли і трохи поговорили. Як давно це було. А може, треба було спитати? «Але що б це змінило?» — кажу я собі. Запитання мене заспокоює. Люба вилетіла з мого життя, з мого світу, тільки й усього, сказав я собі, коли ми розійшлися в різні боки посеред зимової вулиці.

XV

Я вийшов надвір і ще раз надпив келишок в’язкої суцільної тиші. Цікаво, де Марія? Пішла таки на весілля? Хоча вона, здається, поїхала до сестри.

— От і добре, — сказав я.

Я зайшов до своєї комірчини і взяв до рук рушницю, яка там висіла. Мисливець з мене був кепський, та й зброя бозна-колишня. Для того, що я задумав, слід було мати іншу зброю.

Я знав, де її шукати, бо десь із рік тому Марко Пересунько сам хвалився чудовою рушницею з оптичним прицілом. Йому привіз родич — бізнесмен із Росії.

Та спочатку я вирушив до Миросі. Я мав знайти підтвердження тому, що вчинив саме так, як мав, коли спалював гроші, заплачені за мою душу. Мирося була моїм виправданням і моєю надією. «Як же я міг забути про неї?» — подумав я. Це було слабке виправдання, бо знав, що забув навмисне.

Намагався вдати, що забув. Мирося якраз наводила останній марафет, збираючись на весілля. Зодягнута у блакитну сукню, яка їй не личила і робила ще цибатішою, вона нагадувала журавля, покинутого напризволяще зимувати. Хоча блакитних журавлів не буває.

«Підбита самим життям», — подумав я.

— Ой, Платоне Васильовичу, а я подумала, що ви йдете мене кликати по дорозі на весілля, — засокоріла Мирося, здивовано оглядаючи мій явно не святковий вигляд.

Крізь відчинені двері до гостьової кімнати я побачив на стіні одну, другу свої картини.

— До тебе ніхто не приходив?

— Приходив? — Мирося перестала квацяти губи і подивилася на мене. — Ви про кого, Платоне Васильовичу?

— Ну, може, ще хто хотів купити мою картину, — спробував я вдати, що жартую.

— Ні, ніхто не приходив, — сказала Мирося. — Правда, я…

Вона зиркнула цього разу якось занадто допитливо і трохи злякано.

— Що — ти?

— Я знову бачила того чоловіка, що тоді купив у мене вашу картину. Він стояв навпроти нашого будинку. Я виглянула сьогодні у вікно, а він стоїть і дивиться на наш будинок. Коло самої хвіртки. Я ще подумала — може, знов зайде та буде ті свої товари тицяти. Але він постояв біля воріт і пішов.

— Добре, — сказав я. — Вибач. До побачення.

— А хіба ви не йдете на весілля до Люби? — спитала Мирося вже навздогін.

— Ні, — кинув я, не обертаючись. — У мене на сьогодні інші плани.

— А я думала — ми з вами будемо танцювати, — Мирося сказала ще якесь слово, але я вже причинив